Завжди привітно, з усмішкою на вустах, зустрічає своїх односельців Людмила Бегдай, яка працює начальником Івашківського поштового відділення зв’язку.

Її обов’язки не обмежуються оформленням різних платежів чи виплатою пенсій, бо селяни мають ще й змогу купити продукти першої необхідності, навіть свіженький хліб.
І, звісно ж, відвідувачі приходять у відділення, щоб поспілкуватися й обговорити новини. Та хотілося б Людмилі Дмитрівні, щоб їх, радісних та приємних, було побільше. Адже не так давно, торішньої осені, тривога охопила селян, коли розлетілися чутки про те, що ліквідують поштове відділення.
Хоча усе залишилося, як і було, але ще донині хвилюються пенсіонери. Особливо допитуються немічні люди, чи буде пошта у селі, адже їм до воріт свого подвір’я несила додибати. Таких літніх людей чимало. А як вони радіють, коли листоноша постукає у їхній дім й принесе не лише пенсію, улюблену газету, а ще й продукти — крупи, олію чи солодощі.
Про нелегку долю листоноші 31-річна Людмила Бегдай знає не лише зі слів, адже сама бере на плечі тяжку сумку й поспішає до 56 осель з періодикою та різними товарами на замовлення.
Є у неї помічниця. І вона, Людмила Гаженко, невтомно трудиться, бо обслуговує 450 дворів. А своєю єдиною підлеглою нахвалитися не може, бо хоча стаж у неї й невеликий, усього п’ять років, але енергійна, старанна та відповідальна.
Вболіває Людмила і за своє рідне село, в якому народилася та зростала. Тішить її те, що збереглися і школа, і дитсадок, є ФАП, проте люди виїхали на заробітки, бо нема роботи, чи працюють у райцентрі. А їй так хочеться, щоб на вулицях було багатолюдно. Коли вранці йде й не бачить жодного перехожого, то стає сумно.
Хоча Людмила і не сподівалася, що залишиться у своїх рідних Івашківцях, бо під час навчання в університеті її вабило велике місто. Проте, зустрівши свого судженого Валерія, поспішила заміж за нього, свого односельця. І не пошкодувала ні разу, бо чоловік уважний, турботливий, дбає про благополуччя сім’ї. Подружжя мріє якнайшвидше добудувати дім, бо у старому помешканні стало тісно. І не віриться їй, молодій та ще й багатодітній мамі, що син Ілля уже закінчує дев’ятий клас, а донька Валерія – восьмикласниця. Отож діти уже за п’ятирічною Марійкою доглянуть. Велике господарство вимагає не лише дбайливих рук, а й чимало часу.
Жінка зізнається, що про професію поштаря ніколи і не мріяла. Хоча, як свекруха Марія Федорівна працювала листоношею, то дивувалася її витривалості. І треба ж такому статися, якось несподівано для себе продовжила цю нелегку, але таку потрібну справу. Щоправда, каже, спочатку були побоювання, чи справиться з обов’язками начальника відділення. Проте, на диво, швидко освоїла всі тонкощі поштарської справи. Хоч всього два роки працює, але встигла прикипіти душею до копіткої роботи та заслужити повагу селян.
Людмила Дмитрівна ввічлива і доброзичлива, ще й переймається проблемами своїх клієнтів, підбадьорить їх добрим словом. Знає, що ця підтримка додає сили, особливо людям, яким доводиться виживати на пенсійні копійки. А, поспілкувавшись, вони стають трішки щасливішими. Недарма кажуть, Людмила – людям мила.