Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1423

«Самопоміч білогородчанам Ізяславщини» — так назвали свою організацію волонтери Білогородки, що в Ізяславському районі. І трудяться, варто сказати, досить активно. Тринадцятеро хлопців із села мобілізували. І з кожним з них волонтери на постійному зв’язку. Знають, хто де, кому чого не вистачає, кому що передати. Вміють залучити небайдужих, організувати активних, знайти необхідне.

 

«Ми розуміли, що родичам мобілізованих хлопців дуже важко, і морально, й матеріально, — розповідає приватний підприємець Оксана Тарасюк. — І так хотілося хоч якось зарадити, довести, що це не їхня особиста, сімейна проблема, а наша усіх, всенького села, бо ці хлопці — наша гордість, наші герої. Тож ми на чолі з вчителем військової підготовки місцевої школи Володимиром Бойком, її директором Василем Сопронюком, фермером Сергієм Томашенком Андрієм Гордиком об’єдналися й почали працювати. Зв’язалися з хлопцями, розпитали, чого потребують, а багатьом треба було повністю оснащення: від бронежилета, каски до термобілизни… А це, ясно, чималі гроші. Зрозуміли, самі не впораємось. Та у нас дуже-дуже дружні люди. Тож кожен давав, скільки міг. Дуже-дуже суттєво допомогли й допомагають вчителі й усі працівники школи, учні постійно проводять ярмарки на підтримку учасників АТО, пишуть їм листи, малюють малюнки».
Про використані кошти волонтери постійно звітують на зборах. Також у чільних місцях села є плакати зі світлинами героїв, номерами телефонів рідних. Навпроти прізвища кожного з них звіт: що придбано, на яку суму. Хоча, зрозуміло, стараються допомагати не лише своїм, місцевим, усім нашим захисникам, передачі дедалі частіше стають загальними, а не конкретному адресату.
…З плаката дивляться старші й зовсім-зовсім юні очі. Про кожного з білогородецьких героїв Оксана Анатоліївна розповідає, як про рідного брата, батька, сина — з любов’ю, гордістю.
 «Ось Саша Семченко. Він приїхав з Новодністровська Чернівецької області, а народився на Донеччині. Купив у нас хату. Йому уже 47, а пішов добровольцем. Командир бойової машини, танкіст. Він на 31-ому блокпосту», — починає розповідь про героя, аж раптом лунає дзвінок. І вгадайте, хто дзвонить? Саша Семченко. Просимо Оксану увімкнути гучномовець. Чуємо страшний рясний шквал пострілів… «Працюють «Гради», — пояснює Олександр. Він подзвонив сказати, що все буде добре, спитати, як справи у селі. Коротко описує складну ситуацію, каже, що живуть в окопах, холодно, обстріли тривають постійно, ворожої техніки дуже багато, нарікає, що наразі немає води… Хвалить волонтерів, недавно, каже, були з Тернополя… Розмову перериває. Згодом він скидає СМС: «Я не можу говорити. Повна бойова готовність. На нас був напад. Бій тривав годину. Все нормально. Дуже зараз криють «Градами» 29-ий блокпост, щоб нас оточити, бо 31-ий блокпост дуже важливий. Ми стоїмо на окупованій території, за перехрестям — наша. Мусимо втриматися тут, інакше цим шляхом посунеться зброя на Луганськ… Всім привіт! Слава Україні!». І на серці зробилося невимовно прикро, боляче, бо ж так не хочеться війни, та водночас проймає гордість — бо таки справжні герої наші захисники.
 Він не має родини. А члени місцевої волонтерської організації йому її сповна замінили у складний час: і подзвонити є до кого, й підтримати є кому. Втім поріднилися волонтери Білогородки не лише із Семченком, з усіма своїми героями… Та й взагалі Білогородка — настільки дружне село, що таки варто брати приклад.