Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 691

Коли розпочалася Друга світова війна, Федір Мельник лише закінчив семирічку. Пам’ятає, як усією Мирівкою відправляли тоді на фронт старших чоловіків, а діти та жінки залишалися чекати, надіятися, що війна ось-ось закінчиться.
Проте у 44-ому, коли хлопцю виповнилося вісімнадцять, разом з чотирма односельцями таки довелося стати у військовий стрій і вирушити назустріч страшній небезпеці.

— Троє з нас потрапили в «учебку» Івано-Вознесенської області, а двоє — на військовий завод у Горькому, — розповідає Федір Теофанович. — Три місяці навчання, а далі — Третій Білоруський фронт, стрілецький полк, протитанковий батальйон. Практично зібрали всіх вісімнадцятилітніх, були й навіть молодші. Шинелі видали, а вони в багатьох із нас по землі волочаться... — згадує ветеран.
Так, на вигляд ще підлітки, а випробування їм випали надскладні, бо безжалісна смерть не питала ні про вік, ні про юнацькі мрії, ні про їхні родини, котрі невимовно тужили за синами.
Бойовий шлях цих хлопців розпочався в Литві і взяв напрямок на східну Пруссію.
— Прислали нам сорок самохідок, але треба визнати, наша техніка у порівнянні з німецькою — мале дитя. Ми весь час були у наступі. Короткі привали, і знову вперед. Та у ворога така міць, що 40-міліметрову броню наскрізь пробивали. Скільки наших хлопців полягло…
Добре, що у гітлерівців були проблеми з пальним. То вони і танки, і літаки залишили, тікаючи…
А 26 жовтня був важко поранений і Федір Мельник. На території Польщі, у госпіталі, хлопцю ампутували ногу. Які тільки думки не роїлися в голові. Розпач, образа, біль брали його в «лещата». Та коли отримав від побратимів листа, зі страшною звісткою про те, що загинув їхній командир полку, що з їхнього батальйону залишилися лише 36 чоловік, то подякував подумки Богу, що він — живий.
Повернувшись у Мирівку, до рідного дому, Федір Мельник влаштувався працювати сторожем, а згодом закінчив школу пасічника. Розповідає, що був час, коли у місцевому колгоспі тримали 150 вуликів, пізніше їх кількість зменшили. Та бджільницькій справі Федір Теофанович віддав тридцять років трудового життя.
— Мене часто питають, у чому секрет мого довголіття? В чому секрет, що й у 93 роки я обходжуся без окулярів, маю добру пам’ять, бо всі дати і події чітко зафіксовані в моїй голові. Думаю, продукти бджільництва цьому посприяли. Прополіс — це ж природний антибіотик, не треба себе хімією «начиняти», якщо маємо таке диво. Мед, пилок — хто вживає, буде здоровим. Ну і спадковість відіграла свою роль. Певно, я вдався у бабцю по маминій лінії. Вона була довгожителька. І в дитинстві, як не дивно, я не хворів. Було, що страшний грип «косив», а я ж в одній хаті з хворими, і мене зараза не брала.
Та бджоли я кожному порекомендую. Для мене пасіка — велике задоволення. Тримаю десять вуликів, а синові віддав решту. Словом, маю чим займатися…
Хоч йому, скаліченому війною, доводилося дуже непросто, він завжди був надійною опорою для дружини і трьох дітей, яких виховали добрими та порядними людьми. Наймолодша донька Марія Федорівна каже, що її батько завжди готовий прийти на допомогу ближньому, ніколи не «розкисає», залишається стійким оптимістом. Коли отримав як інвалід війни «Запорожця», то в селі він не раз слугував і швидкою допомогою, і автобусом, і просто «Федю, виручай».
— Розпитає, поговорить, порадить — батько уважний до всіх і ця риса йому притаманна, мабуть, з дитинства, — додає донька.
А ще наш тато дуже артистичний і голос у нього напрочуд гарний. Недаремно у 53-54 роках працював у місцевому клубі. І тепер старші люди згадують, які концерти були, театральні вистави. А я горджуся, що батьків талант дарував радість односельцям, що говорили про нього тільки добре, — каже Марія Федорівна.
Найкращі відгуки про ветерана і тепер. Спілкуватися з людиною великої душі, привітною та щирою — одне задоволення. Крім того, Федір Теофанович Мельник нині вже єдиний учасник бойових дій Другої світової війни, який проживає у їхній Мирівці. Тож недаремно навідуються до нього односельці, аби ще і ще раз почути розповіді про історичні події, учасником яких був і він сам. Розповіді очевидця — безцінний дарунок молодому поколінню, тим паче, що чітка пам’ять Федора Теофановича відтворює їх так яскраво.
Ось і 23 березня — у день визволення Мирівки він німецько-фашистських загарбників керівник сільського клубу Наталя Курейко та учасники художньої самодіяльності прийшли привітати, поспілкуватися з ветераном і подарувати йому хороший настрій. Скільки спогадів викликала у колишнього бійця ця зустріч, скільки пісень фронтових разом заспівали. Розчулилися усі — і ветеран, і його рідна сестра, що полишила домівку на Донеччині і самі виконавці. Без сумніву, така увага — особливо цінується.
«Вдячний за повагу, за турботу і щиро всім нам бажаю миру, — каже на завершення ветеран. — Жити під мирним небом — то велике щастя».