У Зяньківці вони переїхали вісім років тому. Вирішив Юрій стати механізатором у місцевому фермерському господарстві. І, покинувши Волочиськ, їхня родина почала опановувати науку сільського життя. Придбали хату, і взявся Юрій своїми майстровитими руками доводити її до пуття. Зробили добротний ремонт у двох кімнатах (підлогу дерев’яну таку постелив, що хоч яйце качай і, як у дзеркало, на себе дивися). Домурували прибудову до хати, облаштували дах. Планувалося-мріялося, що буде там веранда чи коридор просторий. Біля їхньої хати сад був великий. Вони упорядкували його, ще й з десяток яблунь посадили. Словом, усе життя в селі, яке їм до душі припало, збиралися господарювати, дітей на ноги ставити, онуків ростити.
 ...Та все полетіло шкереберть. У березні 2015-го, коли настала четверта хвиля мобілізації, Юрію прийшла повістка. Як законослухняний громадянин, він з’явився у військкомат, звідки й почалася його дорога на війну.
17 листопада того ж року сорокарічний Юрій Солтис загинув у зоні АТО.

 Він не ховався від мобілізації, не тікав нікуди. Зробив, як і казав: забиратимуть — піду. До речі, тоді на село прийшло майже 50 повісток. На війну ж пішли далеко не всі...
 Уже четвертий рік минає для сім’ї без батька. Практично, стільки ж, як і прожили з ним разом у своїй новій оселі. Здається, уже всі сльози виплакані, весь біль виплеснуто аж до неба. Але не гоїться, не гоїться клята рана. Ні у батьків його, ні у дітей, ні у вдови. Вона, навпаки, все більше, здається, ятриться. Від кривди, несправедливості великої.
 Кого ж судили?
 Якраз у жовтні Юра у відпустку приїжджав. Тиждень побув, і навіть проводжалося його з легкою душею — адже знали, що вже у березні повинен зовсім повернутися. А тут через якихось три тижні приходять ввечері, коли вже добре стемніло, з військкомату. Постукали у двері, а серце пташкою пораненою стріпнулося, і Людмила, дружина, відразу відчула, що біда...
 Якби ж вона знала, що на їхню долю випало не лише віддати сирій землі тіло найріднішої людини — батька, сина, чоловіка. І що їхні випробування і страждання на цьому не закінчаться — їм доведеться довго і безрезультатно шукати причину смерті Юрія. Шукати відповіді на питання, яких вони поки так і не знайшли.
 «Чому він загинув? — вкотре запитує усіх і саму себе Людмила Миколаївна. — Так, нам дали довідку з Міністерства оборони України, у якій написано: «травма (переохолодження) та причина смерті внаслідок нещасного випадку, так, пов’язана з проходженням військової служби». І розповіли, що саме тоді випав перший сніг і похолодало. Але ж не стояли такі морози, що аж людина могла замерзнути! І на похорон хлопцям з його частини не дозволили приїхати, нікому! Вони навіть трубку тоді не брали, коли дзвонила до них. Це вже пізніше почали дещо розповідати. Одне слово, кажуть, що убитий він був...
 Його сюди привезли, я хотіла, щоб у хаті переночував. як має бути. Але ще як забирали, то сказали бігом ховати, бо тіло, мовляв, потекти може. І відкривати труну навіть не треба. А він, як живий, лежав. Тепер мені кажуть, чому ж на експертизу вже тут не відправили? А я й кажу їм: чому ж ви тоді не сказали?
 Словом, судилися ми з Міністерством оборони. Що пережила — словами важко передати. Таке враження, що мене судили, і що я найбільша злочинниця. Я ніби на електричному стільці сиділа. А в кінці мені й слова не дали сказати, адвоката навіть не дослухали. Чому так? Чому таке ставлення до простих людей? Чому правду знайти неможливо?
 Це ще не всі наші митарства. Ми цілих дев’ять(!) місяців збирали документи, аби оформити пенсію по втраті годувальника. Не достукаєшся ні до кого, усім байдуже. Ніхто нічого не знає. А от як мобілізувати мого чоловіка на війну — це знали добре.
 Але все-таки, вибили (іншого слова не підберу) ми ту пенсію. Правда, Дімі віддали за всі дев’ять місяців. А от Саші до вісімнадцяти років тоді залишалося лише чотири місяці, то пенсія для неї за той період так і пропала. Можна судитися, кажуть. Ой, я судами вже сита по горло, та й потрачу на них, може, ще більше, ніж сума боргу...
 Але пенсію ми таки дочекалися. А от ні виплат, ні пільг не маємо ніяких. Бо ми — ніхто, і звати нас ніяк, і байдуже, що батько моїх дітей вісім місяців воював у зоні АТО».
 «Бо ми — ніхто?»
 Дійсно, родина Солтисів немає статусу сім’ї загиблого у зоні АТО. Бо й покійний Юрій не мав посвідчення учасника бойових дій, адже смерть його настала під час проходження військової служби, а не під час виконання військового обов’язку.  І ніяких виплат у зв’язку з його смертю родина не отримала.
 Людмила Миколаївна каже, що вони з батьками Юрія таки хочуть продовжувати добиватися справедливості: «І так страшно знову братися за це все, що силу й здоров’я забирає. Але справа уже навіть і не в грошах, а в доброму імені мого чоловіка. І якби доказала, що він загинув не за таких обставин, як вони стверджують, це допомогло б іншим. Бо ж знаю, скільки хлопців гине ні за що в подібній ситуації — і все, рідні залишаються ні з чим, просто зі своїм горем наодинці.
 А мій Юра дуже відповідальним був. Коли був у відпустці, навіть слухати не хотів, що, може, щось якось придумати, як он люди інші, і не їхати вже туди. Казав: «Як я можу? Я ж навідник. А якщо поставлять такого, що не вміє нічого, і хлопці загинуть, як з цим жити буду?» Повернувся з відпустки у визначений строк. Повернувся за своєю смертю...
Ні, ми хочемо далі боротися.. Хоч і витрат дуже багато буде, дуже! Ще й, ексгумацію, можливо, треба буде проводити. А це найстрашніше пережити. Але мусимо зібратися з силами, мусимо вистояти. Заради дітей й онука нашого. І, може, прикладом для інших станемо...»
За словами Володимира Шрубковського, в. о. керівника центру допомоги учасникам АТО в Хмельницькій області, сім’я повинна знову звернутися до правоохоронних органів правосуддя, написати заяву про згоду на порушення чи поновлення кримінальної справи. Необхідно починати з військової частини, де служив загиблий. Провести акт розслідування даної травми. І далі вже рухатися у потрібному напрямку. Якщо необхідно, звісно, проводити й ексгумацію.
Розповів би татові про свою любов...
 І дочка Саша, і синочок Діма були абсолютно татовими дітьми. Вони для нього були найкращими. Людмила це каже з гордістю. І з безкінечним жалем, бо дуже болить їй, що тепер вони лише ЇЇ.
 Раніше як було? Що б тато не робив — син біля нього. І стіну мурувати, і лагодити щось чи пиляти, майструвати — усе вмів Юра. І Діму свого хотів усьому навчити. А що вже рибалити любили! Не було більшої радості для малого! Він і тепер каже, що дуже хотів би піти з татом на рибалку, як колись, посидіти разом, помовчати. А ще Діма взяв би його за руку, сказав би, що дуже любить його і намагається навчитися без нього жити. У нього це ніяк не виходить, він дуже тужить за ним і не хоче повірити, що батька в нього уже немає... Одинадцятирічний хлопчик, розмовляючи зі мною, мужньо ковтає сльози: тато вчив його бути справжнім чоловіком.
 Він, Дмитро Солтис, уже є маминою опорою в усьому. Він відмінно навчається у школі. Мріє бути програмістом. Мама хвалить його, що відповідальний. А ще він — як дядько — дуже гарно й по-дорослому опікується своїм трирічним племінником Данилком. Вони найсправжніші друзі. І Сашуня, Дмитрова сестра, цьому натішитися не може. Їй теж дуже бракує батька, сильного, мудрого й надійного. З ним завжди було цікаво й затишно.
 Дід Юрій не побачив свого онука. Данилко народився через півроку після його загибелі...
 Якщо на світі є справедливість, чому вона така вибіркова?
 ...Через кілька днів після відрядження я списувала з диктофона розмову з Людмилою Миколаївною. І ось — готовий сценарій, навіть придумувати нічого не треба. Вдова розповідає про своє горе, а за кадром — дитячий голос, мов срібний дзвіночок. Жебонить і жебонить, втоми не знаючи. І так дивно стискається серце. Від образи і великої несправедливості. Бо ніколи не зустрінеться вже онук із дідом. Бо родині доводиться самотужки боротися з кривдою, відстоювати добре ім’я загиблого і свій статус.
 У той же час, серце стискається — не дивуйтеся! — і від радості: що рід Солтисів продовжується. І Данило таки пишатиметься дідом, який виконав свій обов’язок — пішов захищати Україну. Це воістину викликає велику нашу шану і любов.