Друк
Категорія: Портрети
Перегляди: 314

Нині дуже модними стали екскурсії у зону відчуження Чорнобильської АЕС. Всього за якихись «від 30 доларів і вище» вас зранку з Києва відвезуть туди, і ввечері — назад. Звісно, покажуть місто-привид Прип‘ять, саму станцію, проведуть стежками-маршрутами, де за обіцянками найнижчий рівень радіації.

Не знаю, це, певно, як зараз кажуть, прикольно: така собі екстремальна поїздочка! Та й круто похвалитися: мовляв, бував я у Чорнобильській зоні... Може, звичайно, це комусь до вподоби. Нині, через 33 роки після найбільшої техногенної катастрофи у світі. Можливо. Але це точно було не до вподоби тоді, у 1986-му і наступних роках, учасникам ліквідації наслідків аварії, коли радіоактивний фон у зоні перевищував норму у тисячі разів, і кожен міліметр землі й повітря випромінював невидиму смерть. Однак вони ішли виконувати свій обов‘язок: заради нашого спільного майбутнього, заради продовження життя на планеті. Ішли, герої-ліквідатори...
Вони, власне, не дуже й люблять згадувати той час виснажливої боротьби зі смертельною радіацією. І лише завдяки голові Хмельницької обласної громадської організації «Чорнобиль», співробітників органів та військ МВС Віктору Чорному вдалося буквально по крупинках зібрати свідчення учасників ліквідації  у «Книзі спогадів», яка побачила світ минулого року.
Словами, звісно, важко передати усе пережите. Але вони спробували. Лише кілька штрихів. Прочитайте. Відчуйте подих трагедії, уявіть, як насправді було ліквідаторам у тій зоні (не теперішній, по якій блукають туристи), поспівчувайте їм щиро —  вони ліквідовували наслідки аварії для вас (щоб, зокрема, туди для розваги на екскурсії їздити)...
Отже, Валентин Миколайович Гнідий (на той час міліціонер-водій) перебував у зоні ЧАЕС з 20 листопада по 22 грудня 1986 року:
—  Коли ми приїхали у Чорнобиль, нам видали темний формений одяг. А для захисту від радіації —  марлеві пов‘язки. Більше ніяких засобів захисту не було. А ще видали аерозольні балончики: коли зникав голос (від радіації), бризкали з балончика в горло, і голос на деякий час відновлювався.
Ми охороняли порожні села від мародерів і грабіжників. За день «накатували» по кілька сотень кілометрів, відвідуючи усі точки зони, в тому числі місто Прип‘ять.
Автомобілі і люди накопичували стільки радіації, що виїхати за периметр зони через КПП було неможливо. Спрацьовували датчики, і машину відправляли на мийку зі спеціальними розчинами.
Взагалі, тридцятикілометрову зону можна було порівняти з великим мурашником, де всюди снували бетонозмішувачі, автобуси з ліквідаторами на зміну та зі зміни, вантажні і пожежні автомобілі, люди... Усе це працювало цілодобово, не зупинялося ні на хвилину...
І ніхто ні на що не скаржився. Усі розуміли: якщо не ми, то ніхто інший за нас цього не зробить.
Олесандр Григорович Борісов (на той час курсант Львівської школи міліції), перебував у зоні ЧАЕС з 14 січня по 14 лютого 1988 року:
—  Нашим завданням було запобігати розграбовуванню майна, залишеного у людських домівках і підприємствах. Але на той час практично половина будинків уже були пограбовані. Ночами військові на автомобілях проводили рейди у населених пунктах і вивозили із зони все, що хотіли. Ми, хоч і стояли на блокпостах, перешкодити їм не могли, адже у них були спецперепустки у зону. Ми могли зупинити лише цивільних громадян.
Аби запобігти вивезенню майна, ми його просто знищували. Адже усе воно було радіоактивним. І могло потрапити у будь-яку родину, яка цього не підозрює. Тому, заходячи в порожні домівки, ми трощили все: посуд, побутову техніку, телевізори, одяг...
У багатьох хлопців регулярно з носа ішла кров. І, незважаючи на те, що була зима і двадцятиградусний мороз, нас постійно кидало в піт і весь час було дуже жарко...
Віктор Іванович Клопотюк (на той час начальник патруля ПВЧП), перебував у Чорнобильській зоні з 11 листопада 1987 по 21 квітня 1988 року.
—  Важко було, особливо в перший місяць. Людей нудило, траплялися розлади шлунка. Я особисто відчував набрякання горла і шиї, але зовні було все нормально.
Контроль за опроміненням ми особисто не вели. Кожному чіпляли значок у вигляді таблетки, а після вахти ми його здавали. На жаль, офіційно записувалися дані, які були дуже заниженими.
Пам‘ятаю пуск третього енергоблоку, запуск парогенератора. Очищення і підйом масла, яке пролили біля масляного баку, —  там за годину роботи люди отримували по 1 рентгену!
Найбільше страждали солдати, які виконували найважчу і найбруднішу роботу. А годували їх у їдальні недобудованого четвертого реактора! Це просто жах!
Багато спогадів залишилося  за 105 діб служби в Чорнобильській зоні.
Важливо, що люди не нарікали одне на одного, а добросовісно виконували свою роботу. Не втікали і не влаштовували драм. Наказ надійде, від них відповідь —  слухаюсь! За це я був їм дуже вдячний. Так і працювали, рятували усіх...
Ну ось, а як вам така екскурсія? Вражень вистачить надовго? Бо ліквідаторів Чорнобиль тримає все життя. І багатьох уже забрав у вічність передчасно. Пам‘ятаймо про них. Це, власне, ціною їхнього життя ми маємо власне.
Чорнобильський дзвін не змовкає. Але чи багато «екскурсантів» його чують?..