Йому лише 22. А за плечима — стільки ж операцій, й це ще не завершальний акорд у лікуванні отриманої під час пекельного бою важкої травми. А нагороджений уже орденами «За мужність» 3-го ступеня, «За зразкову військову службу» та «Слава і честь» (від спілки «афганців»). А в юній пам’яті стільки жахів — невимовно страшних, коли на очах помирали друзі, коли під рясним дощем із куль виносили поранених і загиблих із поля бою, а згодом дивилися їхні похорони в Інтернеті… А в очах стільки болю! А у ноутбуці, подарованім у госпіталі волонтерами, безліч фото — реальних миттєвостей війни, яку не розуміє, чому називають АТО, яка змусила його й багатьох таких, як він, подорослішати, змінила світогляд, поламала життя. Він стільки разів подумки прощався зі світом... А його батьки передчасно посивіли…
Денис Голодюк із села Червоне, що на Полонщині, героєм себе не вважає. «Це святий обов’язок кожного, тим паче, військового, боронити Україну!» — стверджує.
Перший бій необстріляних хлопців
Денис, по закінченні дев’ятирічки у ріднім селі, вступив до Козятинського училища залізничного транспорту. Здобувши спеціальність електромонтера, здібний юнак без проблем влаштувався на роботу за фахом, паралельно навчався на заочному відділенні Львівського технікуму залізничного транспорту. Та коли прийшла повістка, з роботи розрахувався, в навчальному закладі взяв академвідпустку. А після строкової служби в розвідроті твердо вирішив стати військовим. По нім ця професія: спортсмен, мужній, сміливий, дисциплінований, відповідальний, та й генетично передалося: батько у минулому мічман морської авіації. Тож став військовим-контрактником 95-ої бригади, служив у Житомирі, в частині ВДВ. Денис — старший розвідник.
«Перша відправка в зону АТО в нашій бригаді відбулася 8 березня, мій батальйон поїхав 8 квітня, — гортає сторінки початку своїх воєнних доріг розвідник. — Побули два дні на Миколаївському полігоні, затим у Запорізькій області, на Херсонщині, Добропіллі. А першого травня нас відправили на Слов’янськ, брати висоту, гору Карачун, блокувати міст…»
Тієї ж ночі необстріляні хлопці побачили, відчули-пережили перший страшний бій, тоді був перший поранений, перша кров. Було дуже страшно, зізнається Денис. Та це були зовсім квіточки, страшне й найстрашніше чекало попереду.
«Пройшли гору, дорогою до мосту нас періодично зупиняли місцеві, вимагали, аби забралися з їхньої землі, — пригадує пережите. — Коли взяли під свій контроль міст і залізницю поряд, проросійськи налаштований люд з російською символікою намагався нас заблокувати, навіть фуру для цього пригнали, вчиняли всілякі провокації… А потім з’явилися озброєні до зубів терористи, які базувалися у Слов’янську. На допомогу приїхали хлопці з Нацгвардії, 13-й батальйон. Ми позастрибували у техніку… Почався бій… Двох ми втратили тоді. Один із них, а йому ледь дев’ятнадцять сповнилося, півгодини тому подавав мені воду. Ви не уявляєте, як важко переживати смерть побратима, — скрушно зітхає хлопчина. — Під градом куль ми занесли загиблих в бронетранспортери. Повернулися на гору Карачун, занесли хлопців у підвал… Територія вся була замінована, тож освоювати стали вранці. Взяли у полон двох охоронців телевишки, що там розташована. У них вилучили телефони з російськими сім-картами… Телевишку згодом перепрошивали відповідні служби, бо ж зомбували місцевих жителів тільки російські телеканали. На дахах познаходили купу гільз, патронів, рештки їди. Це свідчило про те, що снайпер працював й вичікував тут не одну годину».
Взяту висоту мужні українські вояки втримали, хоч було важко. Про свій місяць, так би мовити, висоти Денис може розповідати годинами, бо посекундно пам’ятає жахи ті, бо кожна хвилина була налита свинцем і страхом, розжарена боєм й пекельним вогнем, наповнена звитягою і витривалістю, ознаменована мужністю і сміливістю, бо щоднини, на жаль, були загиблі й поранені, бо на висоті тій були, як на долоні.
Денис зі своїм взводом вночі ходив у розвідку. Двокілометрові й більші відстані повзком, нерідко під дощем, долали без шолома й бро-
нежилета (куди ж таку важкість?). Бували, каже, під час розвідувальних операцій перестрілки, нерідко зав’язувався бій. «Так, було важко, втім, не образливо жодної миті — таку професію собі обрав», — по-чоловічому мудро мовить юнак. З їхнього взводу лише двоє вціліли, всі — поранені, та, Богу дякувати, живі.
З грудей кров — фонтаном
«13 травня, — Денис пам’ятає дату кожного бою, — оголосили екстрений збір. За п’ять хвилин мусили виїхати до Краматорська, на підмогу, бо нашу колону бомбили чеченці… У тім бою ми втратили сімох хлопців, дев’ятеро отримали поранення. Ми виносили їх, а над головою свистіли кулі. Я вперше тоді побачив людину без півголови, і море, море крові — вперше. Зізнаюся чесно, від побаченого можна було втратити глузд.
…Вбиті хлопці лежали, а ми кричали, що деяких ще можна врятувати, підбігали до них, підіймали, а з грудей кров фонтаном бризкала… І розуміли: не можна вже врятувати… Горіли бронетранс-
портери, вибухав боєкомплект… Останню, у кишені знайдену, цигарку скурили з товаришем на двох — єдине заспокійливе, а його тоді бракувало. Тоді, у перші воєнні тижні, нам часто не вистачало їди, дефіцитом нерідко була й вода, це вже згодом, не без допомоги волонтерів, забезпечення в рази покращилося. До нас що-небудь доставляти могли лише вертольотами, а їх нерідко збивали… За кілька днів по Інтернету ми дивилися похорони хлопців, — Денис ковтає скупу чоловічу сльозу. — Хай Бог милує…»
В спеціальних окопах хлопці-розвідники з біноклями позмінно вели спостереження за Слов’янськом. Денис із земляком із Деражнянщини уже зміну мали здавати, як почався мінометний обстріл… «Ми залягли в окопі, а над нами зі страшним свистом летять 120-міліметрові міни, — пригадує хлопчина. — Та кілька сантиметрів не долетіла, та ледь перелетіла. Котра ж буде «нашою», думали з острахом. Я став рахувати їх. До двадцяти долічив, а далі — не зміг… Як страшно вони свистіли! Взагалі нас бомбили щоднини. На початках ми відповіді належної не мали чим дати, згодом нас забезпечили мінометами, дали артилерію, тож відбивалися гідно…
А під кінець травня, — веде далі Денис, — привезли кухню… Яка ж була радість, коли покликали усіх на гарячу гречку. Як ми її хотіли! Ото був би наївся, — хлопець сумно посміхається, — несу миску з кашею, ледь заходжу у приміщення, а у місце, де стояв 15 секунд тому, влучила міна…»
Та висота, що й Денисовою стала, всотала у себе стільки бід. «Генерал-майора Кульчицького збили у нас на висоті. Ротація у хлопців була. Ті, які додому відправилися, навіть кілометра не пролетіли, загинули всі, дивом вижив лише пілот Олександр, я з ним у госпіталі бачився...».
Останній бій. Він був найважчим
Той бій, був, на жаль, далеко не останнім для українців, проте поки що останнім став для Дениса Голодюка. «Першого червня, — знову датами говорить старший розвідник, — нам дали команду: «На виїзд». Сказали, що на три дні, тож з собою взяли лише їжу та зброю. Наступного дня біля штабу АТО цілий день простояли колоною, чекаючи командирів. Надвечір дали два танки. Вишикували колону. На наш бронетранспортер вчепили спеціальні заглушки, бо він був перший — ми вели. Їхали вночі. Ви не уявляєте, як красиво: оглядаєшся на спуску чи підйомі, а гусеницею тягнеться й вогниками світиться близько 250 одиниць техніки. …Під’їхали до населеного пункту, там стояла рота наших, а за 800 метрів уже позиції сепаратистів… Вивантажили танк, він пішов у бій…»
Просувалися вперед. Рушили на Слов’янськ. Страшний пекельний бій зав’язався поблизу села Семенівка. «Вогонь, стрілянина, така щільна, що товариша за метр не було чути. «Бережи патрони», — хлопає мене по плечу комбат, і в цю мить його знімає снайпер. Хлопець збоку підхоплює його… Коли не стало комбата, мужнього, нині Героя України, Тараса Синюка, який завжди був в перших рядах і прикладом своїм усіх військових надихав, стало по-справжньому страшно. Командування бере на себе командир першої роти. Бій іде, все у вогні,
з АГС безперервний обстріл… Кулеметник не чує, куди стріляти, йому присилають людину, щоб переказувала команди, з танком зв’язок втрачений, рація
комбата валяється… Зв’язок дуже поганий… Нам наказують відступати. Ми не чуємо, рвемося вперед… Снаряд від РПГ потрапляє в бронетранспортер, осколки летять у нас. Мені розриває ногу. Я падаю. Страшезний біль пронизує, блокує свідомість. Біля мене падає відірвана нога капітана, він — поруч, непритомний. Товариш нагинається наді мною, просить віддати патрони, і в цю мить… йому вибиває очі… Я повзу, мені в бронежилет потрапляє куля, бо бій — уже ближній. Близько тисячі бойовиків, — констатує Денис страшну правду, — були кинуті на наш підрозділ. Триста з них вбиті, 500 — поранені. У нас же — троє вбитих, 47 поранених. …Дуже важко, — повертається хлопчина до зболеного, — повзу, п’ята вивернута в другу сторону, нога розхристана, шмат м’яса, скрізь лежать поранені, їде техніка, кричать: «Не їдь, роздушиш!». Я прощався з життям. Свідомість вперто розривали дві думки: як переживуть мою смерть батьки і як я, спортсмен, житиму, якщо житиму, без ноги?»
Поранених повантажили у вертольоти. По 16 чоловік, розповідає Денис. Сортували, так би мовити, за важкістю травм.
Довга вервечка операцій
Дениса відправили у Харківський госпіталь. «Коли був ще при свідомості, — розповідає, — подзвонив до мами, сказав, що поранений, що у госпіталі, що вона казала у відповідь, не розібрав — суцільний плач. А ще, пам’ятаю, я дуже просив лікаря зберегти мені ногу». Адже на ній численні осколкові поранення, роздроблена кістка, немає сухожилля, артерії й чотирьох сантиметрів кістки… Окрім цього, значна крововтрата. Прооперували. Приїхали мама, сестрички й кохана дівчина Галина… «Я вийшов з наркозу, нога вся забинтована, — розповідає юнак, — побачив пальці. Тож найбільшою радістю стало усвідомлення того, що ногу не відрізали».
З Харкова Дениса відправили АН-26 до столиці. Знову операція. Тоді — знову… Уже 22 їх переніс Денис, усі під загальним наркозом. Хоча французькі медики рекомендували все ж ампутувати кінцівку, його лікар доклав усіх зусиль, аби зберегти, хоча Денис уже знає, що відновити усі її функції не вийде.
У госпіталі дуже-дуже, зізнається, підтримали й підтримують волонтери. Навіть спеціальний закордонний вакуумний апарат для відкачування гною з ноги дістали для Дениса. «Волонтери суттєво допомагають, вони нас балують просто, — посміхається».
Коли Голодюка направляли на лікування до Німеччини, він поступився чергою товаришу, бо, каже, серйозніше у нього поранення. Аж три довгі місяці Денис був абсолютно лежачим. «Нас в палаті було четверо, всі з ногами і всі лежачі», — сумно мовить. Сиділи біля нього по черзі мама, сестра (до слова, у хлопця дві сестрички: одна — двійнятка з ним — Оля, в Івано-Франківському медичному виші навчається, й молодша — 15-річна Іра, здобуває освіту музиканта в Бердичеві) й кохана Галина.
Через поранення-лікування сина мама змушена була залишити працю листоноші в рідному селі й, аби постійно бути біля сина, влаштувалася на вахтову роботу у столиці. Батько взагалі звільнився з роботи, бо ж удома чимале господарство. Крім того, у період, коли дружина у Києві, а син вдома, за ним потрібен догляд. Денис уже двічі по місяцю був вдома — реабілітація, так би мовити.
А місяць тому у нього були заручини. Весілля з коханою Галиною, вона зі Старокостянтинівщини, справлять одразу, щойно хлопець стане на ноги. А ще він вступив до Житомирського військового інституту імені Корольова, бо, каже, поривати з професією військового не збирається, а якби, зізнається, травма була трохи легшою, був би уже на війні.
Батьки героя зізнаються, що період перебування сина на сході добре додав сивини й здоров’я забрав багато. «Затіяні до цього ремонти зупинили, — розповідає батько Олександр Анатолійович, — нічого не хотілося, руки опустилися». «Ми фактично жили від дзвінка до дзвінка, — долучається до розмови ненька Олена Андріївна. — Я завжди зі слухавки стрілянину чула. Завжди! А він говорити не дається, відразу тему змінює, що там вдома тільки розпитує». «Мені він трохи того жаху по телефону розповідав, — зізнається батько. — Та що я мав дружині сказати? Не міг. А сам втратив й сон, і апетит… А перед тим боєм Денис скинув мені смс-повідомлення, що, мовляв, починається пекло… А тоді — цілий день відсутній зв’язок. Хай Бог милує таке пережити».
Зараз Денис знову у госпіталі, бо попереду — ще операція. І чи одна? Втім його непідробна мужність на оптимізм і молодість помножені, підтримка рідних допоможуть здолати завдані війною випробування. Бо ж незабаром — день весілля.
Gismeteo 
