В Деражнянському центральному відділенні поштового зв’язку направду працюють найкращі. Бо щоразу, приїжджаючи сюди, отримую порцію позитиву – людей тут зустрічають завжди зі щирою посмішкою. Ясна річ, проблем вистачає, проте де їх немає? Інна Іванівна Цвірінькал має чудовий колектив однодумців, які знають свою справу на відмінно. Знайомлячись із кожним, щось черпаєш для себе нове, але мимоволі знаходиш друзів, бо ж недарма в нашій газеті й рубрика має таку назву.
Познайомившись із Оленою Володимирівною Ковальовою – листоношею ЦВПЗ Деражня-1, довго розмірковувала над тим, які ж все-таки наші жінки сильні духом, бо попри всі життєві проблеми й біди, намагаються дбати про інших.
Пані Олена пов’язала своє життя з поштовою справою у 2011 році, а до того працювала п’ять років у швейному цеху. Проте, зізнається, справжнє задоволення від роботи отримує саме тут, бо щодня доводиться спілкуватися з великою кількістю людей. Її поважають колеги за щирість і сумлінність, а клієнти – за доброту й небайдужість. Та й дільниця в неї чимала – п’ятнадцять вулиць у Деражні. Проте для неї принципово виконувати свої обов’язки максимально якісно, тож і результати хороші.
Олена Володимирівна розповідає, що з роками навчилася давати собі хоч трішки відпочивати після трудового дня, адже здоров’я вже не те... Та й домашніх клопотів вистачає, все потребує сил і часу.
Справжня естетична насолода для жінки – квіти, про які вона може розповідати годинами. Вони такі яскраві, барвисті. На її клумбах квітують різні сорти троянд, жоржини, тюльпани, гладіолуси – всіх не перелічити. Обробляє разом із чоловіком Анатолієм город у селі Буцневе – на його малій батьківщині.
А ще – вона безмежно любить тварин. Зараз у неї живе собачка, яку вона забрала з вулиці.
Тішаться Олена з Анатолієм двома онуками – Анастасією і Сашком. Донька Даша із чоловіком Олександром намагаються разом із дітьми за нагоди провідати батьків. Як розповідає жінка, донька, проживаючи в Хмельницькому, вишукує будь-яку можливість частіше приїжджати, бо для них дуже важлива підтримка… Страшна трагедія, гірка втрата прийшла в дім Олени два роки тому – від важкої недуги помер її син Роман, якому було лише 33 роки… Вона до останнього подиху підтримувала його, як могла. За її словами, він був таким мужнім і терплячим до болю, що за кілька тижнів до смерті, зібравши всю волю в кулак, ще виходив на роботу. Світла йому пам’ять…
Від спустошеності й невимовного болю, про який хотілося кричати, рятувала робота, в яку Олена поринала з головою. А ще знаходить розраду у храмі Божому. Бо віра – те, що дає силу жити.
Gismeteo 
