Коли слухаємо розповідь Марії Антонівни Долішної про її життя, то не віриться, що стільки різних випробувань може випасти на долю однієї людини, адже найскладніші періоди історії не лише поставали перед її очима, їх сповна довелося відчути і пережити.

Марія Антонівна — найстарша жителька села Боднарівка, незабаром їй виповниться 93 роки.
— І я дякую Богу, що ще сама даю собі раду, ще пораюся по господарству. А що довелося всякого пізнати і все це витримати, то, мабуть, молодість допомогла. А, може, доля така… Її не обдуриш, від неї не втечеш.
Он батько мій і фінську війну пройшов, а в 33-ому пухнув з голоду. Потім вирушив добровольцем на фронт, коли воювали з Гітлером, — розповідає бабуся.
З вигляду і не скажеш, що Марія Антонівна вже в такому поважному віці. Помітно, що любить поспілкуватися, що цікавлять її й сільські новини, і політика, і зміни в законодавстві, відверто висловлює свою точку зору. Вражає й пам’ять старенької жінки — так чітко вона змальовує картини далекої минувшини.
— Коли розпочалася колективізація, люди не хотіли іти в колгосп, мали свої поля і кожен бажав бути сам собі господарем. То що тільки не робили, аби загнати всіх докупи. Зате, коли в Другу світову всі чоловіки були на фронті, а в основному жінки обробляли поля, орали землю коровами, тоді всі думали, як добре, що ми разом. Поодинці не вижили б.
Я й тепер пам’ятаю, як усім селом читали листа нашого бійця, який дійшов до Берліна. Він наказував жінці, щоби не кидала колгоспу, і щоб землю обробляли, — бо то найбільше багатство.
Ой, тяжкі то були часи, — продовжує Марія Долішна. — Як німець прийшов, стільки молоді відправили на чужину. Мене це теж чекало, та я втекла, а старшому братові не вдалося, поїхав батрачити в Німеччину.
Мені дуже шкода, що сьогодні стільки молоді виїхало за кордон, на заробітки, — каже вона. — Неправильно це. — Треба, щоб їхні руки, розум, сила на рідній землі шанували. Чи хіба ж не могли би заробляти вдома, біля сім’ї, щоб не лишати дітей сиротами?
Наші хлопці наймудріші. Вони що хоч придумають, удосконалять і ще вони дуже відважні. Проживши свої дев’яносто три роки життя, я знаю: українці найкращі. І я дуже хочу, щоб Україна була сильною…
Ось у таке патріотичне русло перейшла наша розмова. А за тим старенька зачепила сімейну тему.
Разом з чоловіком, нині покійним, Марія Антонівна зростила четверо синів. Двоє проживають у Ярмолинцях, ще двоє в своїх оселях тут, у Боднарівці.
— Ті, що в селі, довідуються, допомагають, та я, як мама, теж чимось хочу допомогти. Коли сходяться усі на Великодні свята до мене, то повна хата гостей: четверо синів і четверо невісток, багата я на тридцять онуків і одного правнучка. Усіх хочу пригостити, наговоритися, та й пораду якусь дати. Родина — головне в житті людини, її треба берегти, бо ніхто рідних не замінить. А всі негаразди, суперечки треба добром залагоджувати — дає слушні настанови бабуся.
— Не треба злості, гніву, бо вони віддаляють людей одне від одного. А добре слово зближує. І добрі вчинки також.
Знаєте, як приємно, що таких стареньких як я, ще хтось пам’ятає, навідується, тривожиться. Ось зайде до моєї хати сільський голова, то я його про все розпитаю і про все, що мені болить, розкажу. Дуже чуйна він людина. І я кажу людям, що йому треба в усьому допомагати.
Так само треба дякувати Господу, що про наш важкий труд у колгоспі сьогодні не забули. Я маю земельний пай, і двоє моїх синів, котрі колись працювали в господарстві, теж. То маю і зерно курці кинути, і вареників із чого наліпити, ще й ділюся з синами, котрі в Ярмолинцях живуть.
Для всіх добрих людей прошу в Бога здоров’я. Молюся, щоб і мені послав сили, аби тішилася дітьми, онуками. З висоти своїх літ скажу, що треба дорожити кожним днем, який посилає нам Господь.