Волонтери обласного благодійного фонду «Патріоти України» днями вкотре повернулися з гарячих точок холодного й голодного сходу. На Святого Миколая возили нашим захисникам подарунки від жителів Хмельниччини. Як завжди, побували у багатьох точках, бо ж  вздовж всієї передової уже, так би мовити, їхні підопічні, скрізь чекають замовленого, моральної підтримки…


Почали з приємного. У Слов’янську привітали бійця 95-го артдивізіону,  нашого земляка з Меджибожа з днем народження. Роздавали замовлене необхідне й у Краматорську, Дебальцевому, в селі Водяне, у Пісках… Привезли теплий одяг, берці, термобілизну, балаклави, їжу, цигарки, ножі, передачу з Шепетівки — спеціальні буржуйки з сушками…
У Пісках, у покинутому при-
міщенні уже облаштували міні-госпіталь. Волонтери привезли дизельну теплову гармату.  Місцевих мешканців у населеному пункті майже немає. «До нас приходив дідусь, живе поряд із будинком, де ми, так би мовити, базуємося, — розповідає патріот Борис Голодний. — Просив… їсти. Він —  полковник у відставці. З багатьма генералами, з обох сторін, каже, знайомий, втім… Пенсія у чоловіка близько семи тисяч, та вже вісім місяців її не отримує. Проживає він із сином. Виїхати не мають куди, та й, очевидно, не хочуть. Ми дали їм їсти, одяг. Наші хлопці, до слова, забезпечують місцевих, тих, хто залишився, електроенергією — мають генератори».
А ще дідусь запросив хлопців до себе. Патріоти на його подвір’ї зібрали щедрий урожай: повне відро осколків і куль від снайперських гвинтівок привезли у Хмельницький. Навіть до редакції принесли трофеї показати. Зізнаюся відверто, й до рук брати лячно — невимовним холодом й відчуттям страшного віє від них. А дідусь цей й інші жителі Пісків на власних подвір’ях смертоносний метал ногами, як ми листя, розгортають…  Як і раніше, багато тварин. Не можуть, бідні, збагнути, що ж це раптом трапилося, що ні їжі, ні господарів, ні спокою… Ліси, як сірники поламані… Війна…
«Як ми приїхали у Піски, в хлопців відбувалася ротація, — веде далі Борис. — 90 окремий аеромобільний батальйон  змінив 80-й. Тож ми з одними попрощалися, з іншими — познайомилися, — Борис показує світлини героїв. — Ви знаєте, — зітхає сумно волонтер, — хлопці трохи падають духом. Ось нещодавно був випадок: повернувшись з аеропорту на базу, наші військові з вікна розстрілювали… свій же автомобіль, а один підірвав гранату прямо у приміщенні, трьох, крім нього, поранило… Розумієте, дуже-дуже важко те все переварювати, бачити, бути там, втрачати друзів, дивитися в очі смерті… Трьох хлопців забрали у психлікарню, за одним приїхали батьки… Зараз же  вояків обурює однобоке перемир’я, — констатує Борис. — Як тільки-но територію покидають представники ОБСЄ, які контролюють дотримання затишку, а стається це приблизно  о четвертій дня,  — починаються обстріли з важкої артилерії і зі всього можливого.  По наших, звісно. І ми цьому свідки.   Та й  до чотирьох у день нашої побувки разів п’ять обстрілювали. Хоча цю поїздку, — міркує Борис, — можна назвати найспокійнішою.
А ще дуже гнітить солдатів, що тепер, нібито за новими правилами,  на аеропорт мусять їхати через Донецьк, бо там їх обшукують... сепаратисти, які встановлюють правила: дозволяють брати з собою лише по магазину боєкомплекту, — обурюється  Борис. — Ну хіба це нормально?!»
Волонтери знову укомплектовують багаж, збирають замовлене, готуються до наступної поїздки, бо через кілька днів — вирушати. Вкотре. Не приховують, важко, втім інакше  уже не можуть, бо знають — там, на війні, їх чекають ті, хто відвойовує нам мир.
А ще й патріоти, й захисники наші просили щиро подякувати за посильну допомогу  одному з найактивніших співзасновників фонду — генеральному директору Хмельницького міського споживчого товариства «Кооператор» Миколі Вороні, керівнику ТОВ «Обрій» Віктору Приказюку, Красилівському хлібокомбінату «Домашній хліб» (директор Михайло Будний), а також усім, хто, даючи чималі суми, навіть не називали своїх прізвищ.