Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 547

Найстрашнішим і найскладнішим випробуванням покоління, до якого належить і Олександр Семенович Момот, була Друга світова війна – лихоліття, що гострим лезом пройшлося по долі мільйонів українців, відбираючи рідних, позбавляючи життя, сіючи горе. Сповна сьорбнула його й сім’я Момотів, у якій зростало п’ятеро дітей. Старшого з них, Федора, в 1939-ому, призвали на строкову службу, і потрапив він у морський флот у далекому від Поділля Севастополі. День проводів у дорогу був останнім, коли змогли обійняти рідні свого сина і брата. Там, у чужому краю, застала його війна, і з чергового бойового завдання Федір уже не повернувся…

Підбадьорюючи молодого армійця перед поїздкою, не знав – не відав і молодший Федорів брат Олександр, що через якихось три роки, разом із сестрою, йому також доведеться надовго розлучитися з батьками, односельцями, з їхніми Великими Жеребками.
Уже в 1942-ому село заполонили гітлерівці. Спочатку обдерли місцевих, як липку, а потім взялися організовувати колгосп, який і мав забезпечувати їх продовольством. Олександрового батька – Степана зобов’язали очолити його, інакше, наголосив староста, кулі йому не минути.
– У той час якраз у нашій місцевості організовувався партизанський загін. Навідалися до батька хлопці і шепнули, щоб не відмовлявся, бо на такій посаді потрібні свої люди. Ми ж щоразу потерпали, чи вдасться пережити ще одну ніч. Ту напругу і страх за близьких не передати словами…
Та зовсім скоро, у травні цього ж року, Олександра та його сестру внесли у списки для відправлення до Німеччини.
– У Війтівцях загнали нас у «товарняк», яким перевозили худобу. Сморід, бруд, і ми у цих вагонах – без води, без зупинок по потребі, – пригадує ті жахіття старенький чоловік.
Змучені, виснажені дісталися українські заручники в Австрію. Їх розмістили на території табору, в приміщенні разом зі свиньми. На збитих із дощок лежаках «другого поверху» тіснилися по 20 чоловік, а внизу під ними рохкали свині…
Зранку ж у супроводі поліцаїв усіх відправляли на роботу: сіяти, косити, доглядати худобу… А ось харчування було вкрай поганим, хто, знесилений, падав, відразу ж отримував добрячих стусанів і від господаря, і від наглядачів.
Здавалося, тій каторзі не буде кінця. Та згодом дармова робоча сила знадобилася на території колишньої Югославії, а там умови були ще більш нестерпні. Змушували рити окопи з ранку й до пізнього вечора, чи не щодня із тих траншей когось виносили мертвим…
11 травня 1945 року став для усіх бранців особливо пам’ятним, адже дізналися про Перемогу. Того ж дня подолянин Олександр Момот був призваний у ряди Радянської армії, з якою й пройшов він Австрію, Угорщину, Румунію, аж поки дістався України, продовживши службу в Одеській області.
Занадто довгим та складним був шлях Олександра додому. Батьківський поріг переступив боєць лише 28 лютого 1948 року. Та відпочивати 23-літній солдат і не думав. Практично відразу влаштувався на роботу в місцевий колгосп. Згодом у Полонному вивчився на комбайнера, та попрацювати довелося і на МТС у Малій Клітній, і керівником тракторної бригади в Шмирках. Остаточно перебрався у Великі Жеребки, коли одружився. Ольга працювала в буряковій ланці, а він – на зернових і бурякових комбайнах. Олександр Семенович вдячний долі, що після неймовірних випробувань вона послала йому такий дарунок. Бо мати дружину, котра розуміє, підтримує, дорожить тобою, то й справді велике щастя. Любов’ю, взаєморозумінням і копіткою працею будувало подружжя своє сімейне життя. Плекаючи двох дітей – сина Володимира, доньку Зою, Олександр Степанович у вільний від роботи час брався столярувати – виготовляв вікна, двері. По всій окрузі знали про нього як про талановитого боднаря – виготовлені ним діжки довго служили не одній родині. Тримали Момоти і чимале домашнє господарство, обробляли городи і знали, що благополуччя сім’ї – лише у їхніх руках. Олександр завжди працював самовіддано, по совісті. Недаремно до ордена «Знак Пошани», ювілейних медалей додалося ще одне визнання – «Майстер золоті руки».
Оглядаючись нині на минуле, Олександр Степанович Момот каже, вдячний Всевишньому за такий довгий шлях, який судився йому. Сьогодні Олексій Степанович – найстарший житель села Великі Жеребки, йому виповнилося 93 роки. А ще подружжя Олександра й Ольги Момотів – вже понад 65 років разом, що для їхнього невеликого села також своєрідний рекорд.
– Хотілося б і нам із Володимиром прожити таке довге життя разом, як і батьки, – каже невістка Людмила Федорівна. – Хоч сили в них уже не ті, але увага одне до одного приємно вражає. Такі сімейні стосунки можуть бути зразком не для одного покоління. І в радості, і в горі вони завжди разом.