Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 738

або Як орден Слави знайшов свого героя

У травневі дні, перед святкуванням чергової річниці  Великої Перемоги над фашизмом, особливо багато спогадів. Згадують пекельне воєнне лихоліття, на жаль,  вже поодинокі  учасники бойових дій, а також їхні діти, котрі свято бережуть пам’ять про своїх відважних батьків та їхні  розповіді про події, що стали історією нашого народу.

Серед них і 78-річний Юрій Вощина, колишній інженер-конструктор, батько котрого пройшов шляхами Другої світової війни і був нагороджений двома орденами Слави, трьома медалями “За відвагу”. Колишній учитель математики, директор школи в мікрорайоні Ракове Макар Захарович Вощина неодноразово розповідав своїм синам про війну, що втрутилася в долі мільйонів людей. Сьогодні його спогади передає син – Юрій Макарович.
– У 1941 році мого батька одного з перших в республіці представили до звання народного вчителя України. Коли ж наш край окупували німецькі загарбники, батько на два роки потрапив у концтабір за відмову йти до німців на службу. А був мобілізований до армії Макар Захарович Вощина наступного дня після визволення Проскурова від фашистських окупантів, тобто в кінці березня 1944 року. Його бойовий шлях проліг через Тернопільщину, Львівщину, Угорщину і завершився 12 травня 1945 року під Прагою. 82-міліметровий міномет став йому бойовим другом на весь період війни. Мені запам’яталася батькова розповідь, як восени 44-го в Прикарпатті диверсійній роті наказано було зробити 12-кілометровий маршкидок у тил німців, захопити та утримувати до підходу наших регулярних військ невеличке гірське містечко з німецькими військовими складами. Майже 40 бійців, у повній амуніції, з мінометом і мінами на плечах, ввечері вирушили в гори. Провідником був місцевий пастух. Йшли гірськими стежками, один за одним. Дощило, опале листя чіплялось до ніг, але під ранок були на місці. Мінометників і бійців, які несли міни, проводир провів на вершину гори. Коли почало світати, побачили, як дорогою до містечка наближається німецька колона машин. Попереду – з десяток вантажівок із закритими брезентом кузовами, за ними десяток машин з якимись ящиками, далі – дві машини з солдатами, а позаду п’ять бензовозів.
За якихось 15-20 хвилин наші бійці випустили по німецькій колоні всі 36 мін; створили ворогу справжнє пекло, адже з одного боку гірська річка, з іншого – крута скеля, а попереду детонуючі машини з боєприпасами та палаючий міст, позаду – палаючі бензовози. Проте й німці, помітили бійці, своїми мінометами почали брати їх «у вилку». Батько втиснувся в якийсь рівчак, а через мить у двох метрах від нього розірвалася німецька міна. Його оглушило та засипало землею. Більше він нічого не пам’ятав – контузія. У цей час наші солдати почали штурмувати місто, що для німців виявилося повною несподіванкою.
Зруйнований міст заблокував на станції два ешелони, один – з понівеченою німецькою технікою, що везли на ремонт, інший – «товарняк» із сотнею коней, крім того, ще й з десяток цистерн пального. Згодом почали надавати допомогу пораненим, батька “відкопали”. А двоє його товаришів були неживі, їх поховали там же, на горі. Майор подякував за вдало проведену операцію і запевнив, що представить до урядової нагороди тих, хто відзначився, і в першу чергу – мінометників. А вночі самого майора було важко поранено в голову у перестрілці.
За військову кмітливість, за вміння управляти своїм мінометом, на ходу робити правильні розрахунки, щоб вразити ціль, батька неодноразово ставили у приклад. І за те, що майже на відстані трьох кілометрів влучними пострілами з міномета розтрощив кабіну німецького поїзда з військовою технікою і він пішов під укіс, батька нагородили орденом Слави третього ступеня. В кінці квітня, коли під Прагою добивали майже мільйонний німецький корпус, батька знову важко контузило.
Навіть після того, як у Берліні був підписаний акт про капітуляцію, фашисти озвіріло відбивалися. Вночі з 11 на 12 травня спати солдатам не довелося. Кілька бронетранспортерів, десяток машин з озброєними до зубів власівцями та з десяток мотоциклістів з кулеметами зробили спробу прорватися через позиції нашої армії до американців, (їх віддаляли якихось 6 кілометрів), щоб здатися. Та їм не дали цього зробити, багатьох власівців полонили. На жаль, у цьому бою двох хлопців було поранено, одного вбито – наймолодшого, якому виповнилося лише 19 років.
Після війни батько повернувся додому. Після двох важких контузій він втратив слух на 90 відсотків, а тому не зміг повернутися до улюбленої роботи вчителя. Пішов працювати на місцевий цукровий завод простим робітником, адже треба було ставити на ноги дітей, двох синів.
Наприкінці вісімдесятих років до нас надійшов рекомендований лист із Сталінграда. Надіслали його діти того майора, що командував при захопленні прикарпатського містечка з німецькими складами і який був тоді важкопоранений. Пораненого майора забрали в госпіталь та, на жаль, врятувати його не вдалося, Його польову сумку товариші відправили поштою родині в Сталінград, де вона багато років і зберігалася. Та в один із ювілеїв діти і внуки покійного майора відкрили цю сумку і серед інших документів побачили невідправлене представлення до нагороди нашого батька. Це представлення вони і надіслали нам. Майор детально описав той бій і вирішальні дії мінометників, які влучними пострілами з міномета знищили німецьку колону, заблокували зруйнованими мостами залізницю та дорогу, і це завадило німцям прийти на допомогу своєму гарнізону. І, як вже згадував, дало можливість захопити неушкодженими склади зброї, два ешелони з паровозами: один – з розбитою технікою, інший – із сотнею коней, десяток цистерн із пальним, склади з продовольством і матеріальними цінностями. В паніці німці не спромоглися знищити ці склади або ж вивезти. За цей подвиг майор просив нагородити батька орденом Слави. Ми відправили це подання до редакції газети «Красная Звезда». Невдовзі до батька навідалися представники військкомату і вручили йому орден Слави третього ступеня...