Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 504

Днями колективу нашої газети випала велика честь — привітати вірних своїх читачів з бурштиновим весіллям. 17 травня подружжя Горбатюків з Красилова відзначило 60-річчя спільного життя. Стільки ж років передплачує ця, без перебільшення, взірцева сім’я й наш часопис. Без нього, кажуть, свого життя й не уявляють.

Біле плаття, вишите бузком
Ольга Чепелюк зі Студениці Кам’янець-Подільського району й Іван Горбатюк із Митинець, що на Красилівщині, познайомилися, навчаючись у Кам’янець-Подільському аграрному технікумі. Він — на чотири роки старший за неї. «Ми з дівчатами були у спортзалі, коли зайшли хлопці з лижами в руках, — як нині пам’ятає Ольга Степанівна. — Я підіймаю очі і ловлю на собі такий пронизливий теплий його погляд.
Ваня грав на трубі в духовому оркестрі. 11 травня 1957 року був звіт-огляд. Духовий оркестр внизу, як годиться. Ті, хто виступає, — на сцені. Але спочатку танці. Танцюю з дівчинкою — оркестр грає. Лише запрошує до танцю юнак — музика стихає. Виходжу декламувати вірша у новому щойно пошитому білому платті, вишитому бузком, а знизу на мене дивиться Іван. Забуваю слова, знітившись, швидко промовляю: «Всі чесні люди хочуть миру. Ми за мир» і тікаю зі сцени. А наступного дня — день фестивалів у місті. Я з колективом маю танцювати. Прошу керівника поставити мене на інше місце, хочу стояти не попереду, бо ж відразу навпроти Вані. Той не дозволяє. Виходимо: дівчата встають, я сідаю, дівчата нахиляються вправо, я вліво. Словом, зіпсувала все. Через своїх друзів Ваня передає мені величезний букет і рідкісні на той час повітряні кульки. Залишаю їх подругам і чимдуж до кімнати гуртожитку. Посходилися дівчата, тоді хлопці. Прийшов і Ваня з другом. Інших хлопців розігнав його товариш, а ми пішли в парк. Тоді він запропонував мені дружити».
Два роки вони зустрічалися: романтичні побачення, подарунки, але навіть на поцілунок не наважувалися. Коли Іван закінчив технікум, розписалися. Два весілля (в нареченої й у нареченого) відгуляли пізніше.
Благословив на щастя дощ
«За направленням у березні 1959-го приступив до виконання обов’язків агронома у Митинцях, — розповідає Іван Іванович. — І так вже хотілося подивитися на результати своєї праці, як зійшли посіви. Та як на зло — жодного дощику. А 17 травня, у день нашого весілля, коли віз уже Олю до себе додому, вперіщив дощ. Машини наші застрягли. Знімаю весільні туфлі, шкарпетки, підкачую штани і йду до тамтешнього голови колгоспу трактора просити, аби до асфальту витягнув. Отой дощ і благословив нас тоді на довге щасливе життя».
«Батьки Івана прийняли мене як рідну донечку, — констатує Ольга Степанівна. — Завжди нам допомагали. Й інститут ми обоє згодом завдяки їм закінчили. Ваню невдовзі після весілля на чотири роки в армію забрали. Я працювала головним зоотехніком спочатку у Волиці, затим перевели у Митинці. Приїздив чоловік у відпустку, а коли додому повернувся, вже старша донечка Валя на нього «дядьо» казала. Через півтора року народилася Іринка.
Відповідальність і професіоналізм відданих справі спеціалістів не могло не помітити районне керівництво. Тож у 1969 році порекомендувало колгоспникам Кузьмина обрати Ольгу Степанівну головою господарства, Іван Іванович пішов агрономом.
«Наше господарство було опорно-показовим від Міністерства сільського господарства. Мій робочий день завжди розпочинався о четвертій ранку, — пригадує Ольга Степанівна. — Готувала їсти на цілий день і — на роботу: о шостій ранку вже планерка. О четвертій ранку свій день розпочинаю й донині. Старша донечка молодшу заплітала, й так вони збиралися до школи. Часом і досі закидають, що батька частіше бачили, ніж маму, бо таки Ваня тримав на собі нашу сім’ю».
У 1985-му Ольгу Степанівну призначили першим заступником начальника Деражнянського районного управління сільського господарства, головним зоотехніком району, а Іван Іванович і тут не зрадив професії агронома. У Деражні пропрацювали до виходу на пенсію. За труд свій обоє нагороджені орденами «Знак пошани», Ольга Степанівна — орденом «Жовтневої революції», а Іван Іванович ще й грамотою Верховної Ради.
Найбільша мрія — зібратися разом
Нині подружжя Горбатюків проживає у Красилові. Обробляють чималий шмат городу, пораються по господарству і живуть найбільшою втіхою: дітьми, чотирма онуками, чотирма правнучками. «Найзаповітніша наша мрія — зібратися разом, — втирає сльозу Ольга Степанівна. — Родина ж бо велика, уже нас вісімнадцять. А розкидала доля по світу. Ірина нині у Лондоні. Валентина з родиною у Ростові-на-Дону. Нещодавно правнучка народилася. Олечкою, на честь бабусі, названа. П’ять місяців їй уже, так побачити хочеться».
Онук Микола, закінчивши прикордонну академію й, пропрацювавши тривалий час у Львівському окрузі, півтора року відслужив на кордоні з Росією. Оте його перебування в АТО стільки з’їло нервів рідним. Одному Богу відомо, як важко далося чекання. Зараз він керівник застави в Краснопіллі на Сумщині.
«Оця безглузда війна. Який це біль! Чому ж її не припинять можновладці? — зітхає Іван Іванович. — Я пам’ятаю війну. Пам’ятаю, як пішов з мамою на роботу: вона ріпак жала, я на дереві сидів, а на іншому горбку люди конюшину скиртували. То на них німці три бомби скинули. Як то було страшно. Пам’ятаю, як сусіднє село палили, людей розстрілювали, як мама, взявши мене у рядно, до лісу тікала. Пам’ятаю, як дітей розстрілювали на цвинтарі у рові. Як вибухали бомби і земля кущами здіймалася, а я з вікна їх рахував. Як забрали маму до Німеччини у 42-му і як її чекав після Перемоги у 45-му».
Якір кохання
У Красилові проживає онука Олеся з сім’єю. Це вона прийшла до редакції, аби на шпальтах улюбленого часопису привітати найрідніших. Олеся дуже тепло розповідає про своїх бабусю й дідуся, котрі стали взірцем і порадниками для усіх. Вони так гарно співають у парі, і пісень своїх дітей та внуків навчили. «Минають дні, тижні, місяці, роки, десятиліття, лише незмінним залишається їхнє кохання. Незрадливе. Справжнє. Чисте. Воно, як якір, не лише для них, але для усіх нас. Вони бачать, як сивіє волосся, додається зморшок на обличчі, але це породжує ще більше ніжності одне до одного, — каже внучка. — Вони разом переживали радість і горе, плакали і сміялися, хворіли й одужували. Тож дуже хочеться, аби тепер їхнє сімейне життя було тихою гаванню великої любові».
Бурштинове весілля все одно зібрало всіх разом, втім, лише по скайпу. Але мріям властиво збуватися, тож у найближчому майбутньому всі таки з’їдуться до найрідніших.
...А знаєте, отой погляд Івана Івановича на дружину й досі, як тоді, у юності, сповнений кохання, незрадливо щирий, а вона впродовж нашої розмови інакше, як «мій Ваня», його не називала. Тож приєднуємося до вітань найрідніших і щиро бажаємо, аби подаровані нами бурштинові ікони берегли вас, дорогі бурштинові молодята, додавали здоров’я і сили, а ми обов’язково напишемо про наступну річницю вашого весілля.

* Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно, живи позитивно» проводиться за ініціативи Українського журналістського фонду та благодійного фонду Олександра Шевченка.