«Найкраще у світі місце – безсумнівно, моє село. Найдобріші, найщиріші, найорганізованіші і найпрацьовитіші люди живуть тут, – переконує сільський голова Богданівки, що на Волочищині, Ганна Ковальчук. – У цих словах, повірте, немає й краплі перебільшення.

Про неймовірну красу свідчать надзвичайні краєвиди, про щиру любов до землі селян і працьовитість – хоча б факт, що на території сільської ради, до якої входить два села – Богданівка й Червоний Острів, з 450 жителів 222 одноосібники. Майже кожен двір фермерством займається. Більшість вправно біля своїх гектарів порається, чи не всі техніку мають. 47 тракторів на селі! Тож проблем з вивезенням сміття й роботами, що потребують залучення транспорту, немає. Шкода тільки, що вимирає колиска нації, – зітхає Ганна Іванівна. – Пам’ятаю, за моїх дитинства і юності життя у селі вирувало, людно гамірно й весело було на вулицях і в усіх закладах. Нині ж – за день, часом жодної живої душі на вулиці не зустрінеш. У моєму класі 19 учнів було, зараз на всю нашу дев’ятирічку – 44, найбільший клас складається з восьми учнів, найменший – з трьох. У садочку лише 14 діток. Та що казати, як за рік помирає десятеро сільчан, народжується одне-двоє дітей».
А з папірцями працювати легше
Головою села Ганну Ковальчук обрали у 2015-му. До того інженер-технолог за фахом, після закінчення Одеського інституту харчової промисловості, працювала бухгалтером: спочатку в колгоспі, затим у будинку престарілих. Праця з людьми, зізнається, значно важча, аніж з документами. Бо ж на жіночих плечах нині чимало проблем, питань, завдань. Та ще й, окрім, так би мовити основного, телефон майже не вщухає: там проводка замкнула, там ще щось трапилося. Найбільше болять Ганні Іванівні долі дрібних дітей з шести неблагополучних багатодітних родин, які, придбавши будинки у Богданівці, бо недорогі, нині тут мешкають. І сварилася вже з ними, й вмовляла, й служби відповідні залучала… Та все марно: губить оковита життя, відбивається безталанням на дітях.
Бюджет сільської ради за такої кількості одноосібників, звісно, більш ніж скромний. Вистачає на захищені статті, енергоносії… Втім, все одно, таки чимало зробили за цей час: вуличне освітлення в Богданівці провели, обгородили сільську раду, клуб, кладовище. У планах – капітальний ремонт клубу, пам’ятникам лад дати. А ще дороги у вкрай поганому стані. Тож ремонтуватимуть. Дружнє плече підтримки підставляє «Vitagro».
«Жодного дня не пошкодувала, – посміхається співбесідниця, – що цей шлях обрала. Хоч і нелегко, та хочеться зробити все, що у моїх силах, задля покращення життя свого села, односельців. Рідня підтримує, за що безмежно вдячна. Щоправда, часто сваряться, що дуже близько все до серця беру».
Й подарував Всевишній одразу трьох
Ганна з чоловіком Миколою, душа в душу живучи, впродовж багатьох років просили у Всевишнього дитину, та в Бога на те була своя воля. А що вже бабусі онуків няньчити хотіли! Ганна – єдина донька в сім’ї, у Миколи – ще брат є. Святкуючи двадцяту річницю подружнього життя, твердо вирішили всиновити дитину. Звернулися до відповідних служб. Як належить, закінчили курси. І саме на одному із занять почули від професіонала: якщо сім’я багато років чекала на дитину, може зіпсувати її надмірною любов’ю, ба, навіть її надлишком, тому ліпше брати двох. Чітко визначили для себе: вибирати не будуть – кого запропонують першого, того й візьмуть, не кошенята ж бо.
Подзвонили зі служби. Їх троє – дві сестрички й братик. Приїхали до Хмельницького будинку маляти. «Я одразу відчула – це наші діти, та й вони, певно, теж – не вагаючись, пішли на контакт. Шестирічний тоді Діма віршика розповів, а коли дворічну Дашу побачила – будь-які сумніви розвіялися. Чотирирічна Саша була на той момент у Кам’янці-Подільському, в санаторії», – пригадує Ганна Іванівна.
Приїзди, зустрічі… Згодом дітвору додому забрали. Про митарства в неблагополучній родині з безталанними батьками пам’ятав хіба Дмитрик, менші ж бо зовсім дрібні. Тож так хотілося створити дітям справжню люблячу дбайливу родину, подарувати їм щастя, прихилити небо…
Вони – щасливі
Перший місяць із дітьми, зізнається жінка, пролетів якось швидко і дуже сумбурно. Звикли ж бо жити вдвох в ідеальному порядку. Тож терпляче вчили дітей домашньому побуту, огортали любов’ю, звикали одні до одних.
Ось уже два роки, як Дмитрик, Олександра і Даринка мають справжніх батьків, бабусь, хрещених, чимало родичів. Вони знають уже, що є Дід Мороз, Миколай, дні народження. Вміють застеляти ліжечка, прибирати за собою посуд, вчаться розпоряджатися грішми, допомагати батькам. Та найголовніше – їм є кого любити, їх люблять, вони – щасливі. Дмитрик ходить до школи, вчиться дуже гарно, надто зважаючи, що знав лише А і О й до десяти рахував. Красуні-донечки – в садочку. “Якби не моя мама, – посміхається Ганна, – точно довелося б мені роботу залишити. Основні домашні клопоти і діти – на неньці, дай Боже їй здоров’я”.
Родина Ковальчуків теж фермерством займається, чималий шмат поля обробляючи. Микола – дуже любить біля землі трудитися. Їхнє господарство почалося колись із бабусиного паю. Нелегкі землеробські клопоти в основному на чоловікових плечах, констатує Ганна.
Жінка кохається у квітах, всякі-всілякі тішать око на її клумбах від ранньої весни до пізньої осені. У нечасті вільні хвилини вишиває: і хрестиком, і бісером. Донечкам платтячка вишила, сину – сорочку. Дякує Богу за діток, що є для кого жити. Молиться, аби посилав їм щасливі долі.
…Про дітей Ганна Іванівна ладна розповідати годинами. Вони, запевняє, всі цілковито різні за характерами, проте такі однаково рідні. Направду дивуєшся, як багато у цієї мудрої сильної жінки терпіння, любові, доброти, щирості. Звідки черпає сили? «Все просто. Абсолютно до всього слід підходити з оптимізмом», запевняє Ганна Іванівна.