Спілкуючись із Анатолієм МИХАЙЛЮКОМ на різні теми за чашкою прохолодного чаю (дуже доречного у літню спеку), важко було не помітити, як уникає він розповіді про себе. Натомість про господарство, село, земляків говорить з таким піднесенням. Людина, котра прославила рідний Кузьмин, зробила його квітучим, заможним, не хизується своїми заслугами і, наче залишаючись осторонь, говорить, як вважає, про головне.

Кузьминська держава
– Якщо доводилося чути вислів «держава в державі», то його сміливо можна застосовувати щодо Кузьмина. Тут є все, що потрібно для нормального життя, – наголошує Анатолій Михайлович. – Ось зараз, наприклад, агрохолдинги, як імператори, розпоряджаються, щоб великими масивами вирощувати на одній території сою, на другій – соняшник чи ріпак. Для них це вигідно. А для людей?
На кузьминських землях ми сіємо мінімум дванадцять різних культур. Хіба дає прибутки кооперативу кормовий буряк? Аж ніяк, зате він потрібен, щоб годувати худобу в домашньому господарстві. Жителі Кузьмина завжди можуть отримати в господарстві і солому, і сіно, і жом, і силос, і овес. Їхні родичі з інших сіл просять посприяти кормами, бо їм просто немає де їх взяти. А у нас є. Крім того, що утримуємо тваринництво в кооперативі, дбаємо, аби селяни цілий рік мали чим годувати худобу в своїх хлівах.
Тож я проти аграрних «імперій». Нехай в селі працює 10-20 малих фермерів, обробляють по 200-300 гектарів землі, але щоб дбали вони про землю, вкладали кошти в своє село, передавали дітям свою справу.
– Ви так говорите, Анатолію Михайловичу, наче поняття конкуренція не існує. Зараз тільки й метикують, як усунути суперника з дороги…
– Повірте, з розумним підходом роботи вистачить усім. Можна дискутувати про економічну ситуацію, собівартість продукції, прибутки і так далі, але українські землі можуть прогодувати світ. Я побував у багатьох країнах і можу стверджувати, що ми насправді живемо в раю. І місце у ньому знайдеться для усіх, головне, яку ціль ставиш перед собою.
Я завжди хотів, щоб у моєму маленькому селі, як у маленькій державі, було все своє. Прекрасна школа, сучасний Будинок культури, дві церкви, трапезна, асфальтовані дороги, тротуар, алеї, 12-колірний фонтан (не треба у Вінницю їхати), освітлення, впорядкований цвинтар, водойми – за жоден з цих об’єктів мені не соромно перед людьми.
– А люди це цінують?
– Варто було би про це запитати у них, але знаю, багато хто каже, що кузьминці – це національність. Мені дуже імпонує, що вони намагаються і в біді, і в радості триматися разом.
Дуже хочу, щоб в рідному селі наші люди мали роботу, не їздили по закордонах. Українці – дуже трудящі, і треба, щоб свої руки, розум застосовували на своїй землі. Тож у нашому кооперативі намагаємося виплачувати гідну заробітну плату. Комбайнери, механізатори можуть заробляти і до двадцяти тисяч. Середня зарплата в господарстві – вісім тисяч гривень. І це не межа. Як кажуть, риба шукає де глибше, а людина – де краще. Оце краще має бути в Кузьмині.
Знаю, що земляки мені довіряють, і це наче додає сил. Моє життєве правило: «Хто рано встає, тому Бог дає», мабуть, знають усі. Щодня о п’ятій ранку я на ногах, за п’ятнадцять хвилин до сьомої вже під кабінетом збираються люди, щоб вирішити ті чи інші питання.
Ненавиджу брехню
– До речі, що хотілося б вам ще зробити для своїх кузьминців?
– Думаю, як добре було би збудувати якесь підприємство в селі, щоб не менше 85 відсотків жителів могли тут працювати. Але на реалізацію цієї мрії потрібні дуже великі кошти. Нам би можливості сусідів із зарубіжжя, які отримують на кожен гектар землі державну дотацію. Сіючи культури, вони вже знають, за якою ціною будуть їх реалізовувати. Я був вражений, коли дізнався, що Німеччина навіть тим аграріям, які обробляють землю в Україні, також дає дотацію. Суттєва підтримка, цінова стабільність – по-доброму заздриш іноземним колегам. Отримують вони й кошти на придбання нової техніки, а кредити для сільгоспвиробників під 2-3 відсотка річних. Уявіть, які можливості мали б українські аграрії, якби й у нас була подібна державна політика.
Треба впроваджувати новітні технології, стежити, як розвивається наука, щоб запроваджувати новації, і треба створити такі умови, щоб все це було доступним для українського сільгоспвиробника.
– А звідки у Вас такий господарський хист – від батьків чи надбаний в роботі?
– Мені пощастило працювати поряд з толковими людьми, багато чого навчитися у них. По суті, я постійно навчаюся. Хоч у мене три вищі освіти, думаю про четверту, хочу освоїти ІТ-технології. Шкодую, що свого часу не вивчив досконало німецьку мову. Та я дотримуюсь принципу, що ніколи не пізно розпочати будь-яку справу, ні в 60, ні в 70 років.
Батьки навчили мене працелюбству й порядності. Мама була дояркою в колгоспі, батько – обліковцем, завскладом. Прості, але дуже відповідальні, добрі люди. Можливо, тому, що вірили кузьминці їм, довірили й мені в 20 років очолити сільську раду. На цій посаді я працював п’ятнадцять років.
– А свій досвід маєте кому передати?
– Син працює в нашому кооперативі, сподіваюся, робота, яка стала основою мого життя, буде і для нього такою ж необхідністю. Своєї думки дітям ніколи не нав’язую. Донька за спеціальністю лікар, працює в Києві, син вирішив спробувати роботу в кооперативі – це їхній особистий вибір. Я переконаний, що треба іти своїм шляхом, самим заробляти гроші, самим досягати. Не можна жити так, що батьки «пережують», а доросла дитина «проковтне». Це нашій сім’ї не властиве. Хочу, щоб і мій маленький онук, якого надзвичайно люблю, перейняв це правило.
– Що для вас, керівника успішного сільгоспкооперативу, самодостатньої людини, є сьогодні найважчим?
– Завжди на шляху трапляються якісь перепони, тому до труднощів не звикати. Скажу про те, що найбільше коробить мене, викликає обурення. Насамперед, – брехня, якою пронизане наше життя. В магазинах – тобі підсовують неякісні продукти, які поволі «вбивають», в аптеках підроблені медпрепарати, які не лікують. Чому державі байдуже? Чому пошити когось в дурні – норма життя? Якщо хочемо здорової нації, то чому ж на прилавках повно непотребу, «хімічних» продуктів, які шкодять здоров’ю?
Річ у тім, що у державних мужів перед очима – долари, а мала би бути людина та її потреби. Своїх людей треба любити. Тоді з лиця України не зникатимуть села, не виїжджатимуть сотнями тисяч українці в пошуках заробітку…
Скільки ще обкрадатимуть державу, виводячи гроші в офшори? Невже немає кому присікти таку ненажерливість. Я щоразу думаю про це, коли ідуть до мене люди за допомогою на лікування. Ненормально, що онкохворі змушені лікуватися за свій кошт, віддаючи останнє, а хтось у золоті купається.
– На ваше п’ятдесятиліття, яке святкували 21 червня, який подарунок став найбажанішим?
– Усі без винятку, бо головне – щире спілкування, рідні та дорогі люди поряд. Найбільший подарунок для мене, коли вся родина здорова, а надто – онук, за якого дуже-дуже переживаю. А моє постійне бажання – щоб Кузьмин залишався самодостатнім, щоб найкраще для моїх земляків було попереду.