Якби хто в далеких 70-х сказав Віктору Погноєвському, що мине кількадесят літ, і він стане одним із провідних різьбярів України у царині «церковно-прикладного мистецтва», він сказав би: «Це — сон! Фата Моргана». Адже на момент закінчення Славутської середньої школи в 1975 році він марив архітектурою. Уявляв себе зодчим найсучасніших будівель зі скла й бетону, якими гордилася б уся країна і які були б на перших шпальтах газет і глянцевих журналів. Бо без архітектури не уявляв ні себе, ні свого життя.
Та воістину кажуть: розкажи Богові про свої плани, хай він посміється. Так і у Віктора вийшло: недобрав півбала при вступі до Київського інженерно-будівельного інституту і змушений був повернутися до Славути.
Хто жив у радянські часи, пам’ятає: у відділах культтоварів усіх універмагів від Камчатки до Карпат продавалися дерев’яні орли — виробництво підприємств місцевої промисловості. Різні за розмірами і за ціною, вони роками запруджували стелажі і підсобки магазинів, чекаючи роками зустрічі з покупцем. Ось у цех по виробництву таких орлів і пішов працювати Віктор. Двадцять один орел на місяць — такий «план до двору» був доведений юному різьбяру. Тут і примітив його місцевий дерев’яних справ майстер Прохор. На той момент він оформляв іконостас церкви в селі Тинна Дунаєвецького району і шукав собі кмітливого помічника. Тож із багатьох представників «орлиного цеху» йому приглянувся саме Вік-тор. Була якась зрозуміла і помітна лише Прохору родзинка в роботах хлопця. Тож запропонував йому піти до нього у підмайстри. Та Віктор навідріз відмовився. По-перше, він — комсомолець, а комсомол відомо як ставився до релігії і всього, що з нею пов’язано. По-друге, в нього на руках уже був виклик на навчання до Житомирського технікуму механічної обробки деревини — ЖМОД, чи «жмот», як жартома називали спудеї свій навчальний заклад. Саме тут із різьбяра-початківця Вік-тор перетворився в справжнього майстра, дипломна робота якого ще й досі зберігається у технікумі, як взірець довершеності і досконалості. Отож йому єдиному серед випускників директор технікуму запропонував продовжити навчання у Ленінградській лісотехнічній академії.
Та життя внесло свою корективу в плани Віктора: захворіла мама, тож довелося повертатися в Славуту, до тих же орлів. Богу дякувати, в цеху він цього разу затримався ненадовго: бачачи майстерність молодого різьбяра, йому запропонували роботу на станції юних техніків — СЮТі: «Піднімайся вище своїх дерев’яних орлів, а то все життя повзатимеш, а не літатимеш», — сказали.
І Віктор погодився. Кажуть, ні до, ні після не було такого талановитого майстра в СЮТі. Досить сказати, що іноді в його студії займалося до півсотні дітлахів. Не вистачало стільців у класі, тож зносили їх з усіх кабінетів. Надто переймався цією обставиною директор станції. Воно й зрозуміло, у нього в студії два учні, а в Погноєвського — 48.
На той час Союз уже тріщав по всіх швах. Горбачовська перебудова закінчилася павловською грошовою реформою з її галопуючою інфляцією, тож кожен брався за будь-яке діло. Не був винятком і Віктор. Тим більше, що він уже на той момент одружився, мав двійко дітей — хлопчиків. Тож треба було дбати про підробіток. І тоді він згадав про Прохора. Воістину вийшло, як у тій приказці: коли гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. То Прохор просив його в помічники, тепер же він сам напрошувався йому в учні.
Прохор виявився не з образливих і пробачив Вік-тору ту його давню гординю.
— Ти душу дерева розумієш, а це – найголовніше, — сказав. І запропонував Віктору зробити нагорне крісло для вівтаря.
Коли Погноєвський його зробив, Прохор ахнув і заплатив Віктору цілих п’ятдесят карбованців — третину його місячного окладу на станції юних техніків. Щоправда, радість юного майстра дещо потьмяніла, коли йому сорока на хвості принесла звістку, що за це крісло Прохор узяв від церковної громади удесятеро більше — 500 карбованців. Та, як мовиться, кожному своє. Одному — гроші, іншому — реклама, бо звістка про його нагорне крісло миттю прокотилася Хмельниччиною, і в Дунаєвецький район, як по свячену воду, почали приїжджати священики з різних парафій подивитися на його роботу. Бо це зараз деякі з них більше переймаються тим, у кого крутіша машина, більший дім. А тоді більше дбали за церковне, а не мирське…
Відтоді не він шукав роботу, а робота шукала його. Не маючи своєї майстерні, примудрився працювати на станції юних техніків: удень займався з дітками, а вечорами, точніше, уночі, чаклував над деревом. Так тривало доти, доки директор, потай відкривши його клас, не виявив кілька дерев’яних розп’ять у шафі і не поставив питання руба:
— Або ідеш сам, або звільняю тебе по статті — за поширення релігійного опіуму в навчальному закладі.
На педагогічній кар’єрі довелося поставити хрест.
— Я так любив займатися із дітьми, що й не передати словами, — згадує Віктор.
Образа і досада були настільки великі, що з відчаю він уперше в житті заплакав. Плакали й діти. Їх любов і повага до вчителя були настільки великі, що коли директор станції продемонстрував їм Вікторові розп’яття, запитавши, чи знають вони, хто зображений на ньому, діти, не змовляючись, відповідали, хто — Ікар, хто — Прометей. Хоча добре відали, що на хресті — Спаситель. Та бажання «вигородити», врятувати улюбленого вчителя було в них настільки великим, що, либонь, вони вперше казали неправду.
Наївні! Вони не знали, що значить людські злоба і заздрість, у цьому випадку — заздрість директора станції юних техніків до успіху свого молодого колеги.
Опинившись із “вовчим білетом”, Погноєвський назавжди порвав із мирськими, світськими мотивами в своїй творчості і з головою поринув в улюблену стихію — церковне різьблення. А для цього почав детально вивчати історію релігійного мистецтва й ази православної віри. А тоді це було не так просто. Бо нині досить «клікнути» мишкою в Інтернеті, і на моніторі комп’ютера з’явиться уся всесвітня історія культури й мистецтва, в тому числі і релігійного, а тоді...
Проте крок за кроком Вік-
тор осягав і те, й інше. Мистецтво різьблення й знання основ релігії. Ось два його крила, завдяки яким він піднявся до сяючих вершин успіху. І це не перебільшення. Досить сказати, що замовлення йому роблять святі отці і настоятелі лавр і монастирів, серед яких Києво-Печерська і Почаївська лаври. До прикладу, ікону Почаївської Божої Матері, яка є святинею Почаївської лаври Успіння Пресвятої Богородиці обрамляє кіот, виконаний саме Віктором Погноєвським.
Та йому хотілося масштабнішої, аніж обрамлення ікон, роботи. І така робота — трапилася. У Донецьку почали будувати Преображенський собор. Конкурс на виготовлення іконостасу оголосили по всьому світу. Бо й робота вражала масштабом: висота понад 10 метрів, протяжність — 17. Єдина умова конкурсу — ескіз мав бути представлений у масштабі 1:5. І все на кальці, себто — на цигарковому папері, де мали бути викреслені і вималювані до дрібниць усі орнаменти іконостасу аж до найдрібніших «завитушок». І це зрозуміло, бо коли зовнішній вигляд храму — це його лице, то іконостас — душа храму.
Двадцять п’ять різьбярських бригад (ледь не сказав — творчих колективів, хоча це було би правдою) представили свої ескізи в Донецьку єпархію. І серед них — Віктор Погноєвський, ескіз якого і був визнаний переможцем конкурсу.
У чому причина успіху? У тому, що багатьом конкурсантам, на відміну від Віктора, не вистачило «висоти польоту». Звиклі до невеличких за масштабом робіт, вони не змогли підкорити, осягнути уявою такий величезний простір, як іконостас у 170 квадратних метрів, тому, на відміну від нього, повторювалися у деталях і сюжетах. У нього ж ескіз вийшов на одній ноті, на одному подиху, як кажуть співаки.
Десять років знадобилося йому, щоб здолати шлях від ескізу до реального втілення. Чому так довго?
Віктор втомлено всміхається.
— Тут поспіх — поганий помічник, — каже. — Одного дерева скільки заготувати треба, правильно його висушити. Потім кожну деталь сто разів виміряти, перш ніж вирізати. Адже різець майстра — як скальпель хірурга. Один неточний рух — і вийде неправильний «пазл». А відрізаного не пришиєш, точніше, не приклеїш. Можна, звичайно, але тоді ти не майстер. Ти — халтурник. І твоя доля, твоє покликання — різьбити шкатулки для біжутерії примхливим дамочкам, а не творити іконостаси, які захоплено споглядатимуть тисячі прихожан, десятки, а може, й сотні літ...
Безумовно, не всякий храм, а, тим більше, проста церквиця не можуть дозволити собі речі, достойні рівня різця Погноєвського чи таких, як він майстрів. Це — як одяг: є повсякденний, а є ексклюзивний, святковий — на Пасху чи Різдво. Зрештою, якби проводити аналогії, я порівняв би його роботи з вишивкою. Є машинна та ручна. Є сорочки, до яких просто пришивають вишитий орнамент, а є вишивка, виконана на самій сорочці, навіть не по канві, а на самому полотні — наживо. Вона — найоригінальніша, найцінніша і, як наслідок, найдорожча. Але ціна в усьому, що стосується краси — справа третя.
Кажуть: якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Це наче про нашого героя мовлено. Майстер від Бога, він ще неабиякий рок-музикант і композитор. У розпал Революції гідності, він, либонь, уперше відклав різець убік і вирушив із сином і друзями до Києва, щоб взяти участь у конкурсі рок-музикантів на підтримку Євромайдану. Не повірите, але очолюваний Віктором гурт провінційних музикантів із Славути, у якого навіть назви не було, а тому їх жартома титулували, як «Безіменний квартет із Нетішина», настільки вразили журі, що вони віддали йому першу премію, яку він, не вагаючись, усю до копійки опустив у скриньку для пожертв Майдану, щоб уже наступного ранку бути у своїй майстерні, серед улюблених йому різців, ножів, пилок, де так звабно пахне дерево.
Із якими породами дерева ви найбільше любите працювати? — цікавлюся у Віктора.
Із липою,— відповідає і додає, — це єдине дерево в світі, якого не точить шашіль.
Ліс нерівний і люди нерівні, — любила повторювати моя бабуся. Вона чомусь була переконана, що характеру кожної людини відповідає певне дерево. Себе вона асоціювала з осикою, бо все життя тремтіла, як та осика. За родину, за чоловіка, за дітей. Коли це так, то Віктор для мене асоціюється з липою, деревом, якого не точить шашіль, що зветься заздрістю, злобою. Бо сам по собі Віктор — світла, доброзичлива людина.
...Хтось мудрий сказав: храм — це не просто камінь, дерево, цегла, залізо, з’єднані воєдино волею зодчого, будівельника, маляра, різьбяра, позолотника. Це втілені в камені, в дереві, цеглі, залізі, золоті ідеали й сподівання людські, це виражене і втілене в матерії устремління людини до Бога, до чистоти, до ідеалу, усього того, чого, на жаль, не вистачає нам у повсякденному житті. І як прекрасно, що на цій дорозі до храму є такі люди, такі майстри, як Віктор Погноєвський з Нетішина.
Gismeteo 
