П’ять років тому, 27 липня 2014 року, загинув один із кращих захисників України, капітан, начальник розвідки 1-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї гаубичного артилерійського самохідного дивізіону 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України Анатолій РОМАНЧУК.

Сухі слова зведення... Та що стоїть за ними: біль втрати, від якого заходиться серце, чи возвеличення подвигу, гідності і мужності українського бойового командира? А може, приклад небайдужому мислячому молодому поколінню? Чи втрачений назавжди для малолітнього сина потиск батьківських рук? Лише пам’ять наповнить душу спогадами про те, як 17 січня 1981 року народився у Дунаївцях хлопчик. Як робив свої перші кроки, закінчив загальноосвітню школу села Залісці, затим Балинське вище професійно-технічне училище. Як понад усе мріяв про службу в армії, взявши за приклад батька, службовця 19-го ракетного дивізіону. Як юнак вступив у Військовий двічі орденів Червоного Прапора інститут ракетних військ і артилерії імені Богдана Хмельницького Сумського державного університету. Як радів щастю та любові з дружиною Вікторією, а з часом колисав на руках синочка. Як увірвалася війна...
У 2014-му Анатолій удома практично не бував. Служба начальника розвідки забирала весь час. Підняту по тривозі 72-гу ОМБ з полігону перекинули на Донбас. Останній раз Анатолію вдалося побачити родину в червні. Довгоочікувані дзвінки з передової ставали все рідшими... А 27 липня чужинський голос в слухавці повідомить Вікторії, що її пораненого чоловіка, капітана Анатолія Романчука, взято в полон... Жінка чайкою билася у всі можливі і неможливі кабінети, обривала телефонні лінії з мольбою повернути чоловіка, та все марно.
Що сталося насправді — родина дізнається вже пізніше. Намагаючись вирватися з оточення, група, до якої входив і капітан Романчук, потрапила у засідку під мінометний обстріл поблизу села Тарани Шахтарського району Донецької області. Частину екіпажу бойовики вбили, а важкопораненого офіцера спочатку намагалися переконати перейти на свій бік, а коли той відмовився, вистрелили... Анатолій вижив — куля, розірвавши внутрішні органи, застрягла у хребті. Сепаратисти забрали його до лікарні у Сніжне, щоб потім обміняти на своїх. Лікарі спробували врятувати капітана, та дарма. 27 липня 2014 року Анатолій Романчук помер від отриманих ран. Його понівечене тіло через дев’ять днів місцеві волонтери, на яких вдалося вийти рідним, привезуть у Білу Церкву. А 6 серпня 2014 року герой України знайде вічний спокій на кладовищі села Залісці Дунаєвецького району.
За особливу мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету, Анатолія Романчука нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Йому присвоїли звання Почесного громадянина Білої Церкви та Дунаєвецького району. У рідному селі Залісці на будівлі школи, де навчався Анатолій, відкрито меморіальну дошку, а на його честь названо вулицю.
Герої не вмирають! Так, доки ми їх пам’ятаємо і шануємо...