Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 557

Познайомившись із прекрасним подружжям Петра та Єлизавети Дідиків із села Лисанівці Старосинявського району, згадала чомусь вислів Альфреда Хічкока: «Щасливий шлюб — це шлюб, в якому чоловік розуміє кожне слово, яке не сказала дружина». Та це не випадково, бо поки чоловік розповідав цікаві фрагменти з їхнього життя, дружина не перебивала і навіть не доповнювала, просто посміхалася й захоплено слухала кожне слово чоловіка. Бо знала, коли говоритиме вона, він не дозволить собі втручатися й перебивати. Ось такий вияв поваги одне до одного можна побачити в стосунках людей — це взірцевий союз двох людей, які живуть і дихають в унісон.

Петро Салефонович — уродженець Ярославки, що на Летичівщині. Народився в 1926 році, та рано осиротів, втративши у чотирирічному віці матір. «Я, на жаль, не знав слова «мама», зростали разом із двома сестрами, рано подорослішали, — розповідає Петро Салефонович. — А потім, у сімнадцятирічному віці потрапив на фронт. Як зараз пам’ятаю... вересень 44-го. Він не зітреться з пам’яті ніколи». Його молодість пройшла на службі в армії, якій віддав майже сім років, отримавши звання сержанта. Пригадує Польщу, Німеччину... Був командиром знаряддя 40-міліметрової гармати. Пройшов бойовий шлях від Вісли до Одера, де 20 березня 1945-го отримав поранення, через що має інвалідність.
Повернувшись додому, через місяць поїхав в Московську область, де працював на нафтопереробному заводі до 1953 року. Потім знову всі дороги привели в рідне село, де вчителював — викладав фізичне виховання та військову справу. Закінчивши будівельний технікум, багато років пропрацював майстром і прорабом на будівництві досить великих і солідних об’єктів в Хмельницькому. До прикладу, серед них і готель «Поділля».
Свою майбутню дружину Єлизавету зустрів у школі, на той час вона навчалася в десятому класі. Тож після закінчення школи вони побралися.
Єлизавета Михайлівна народилася в 1937 році в Лисанівцях Старосинявського району в багатодітній сім’ї, де було дев’ять дітей. Так склалася доля, що й вона освоїла досить нелегку професію будівельника, працювала на об’єктах навіть в Казахстані. А потім повернула поле професійної діяльності на 180 градусів — працювала поваром в ресторанах «Україна» і «Поділля». Нагороджена грамотою Верховної Ради СРСР.
Після виходу на пенсію, трохи попрацювавши, подружжя Дідиків взялося впорядковувати свою дачу в Лисанівцях, аби переїхати з Хмельницького. Гордяться сином Сергієм і тішаться двома онуками Максимом і Дмитром. Та найбільша радість для Петра Салефоновича та Єлизавети Михайлівни — правнучка Мар’янка. А вони, в свою чергу, найкращий приклад для наслідування для своїх нащадків.