Тільки починається вересень, село геть порожніє. Роз’їжджаються по різних містах онуки, які влітку оздоровлювалися у бабусь та дідусів. А своїх, сільських, дітей, із кожним роком все менше. Школу закрили вже п’ять років тому, то спочатку всі дивувалися тій тиші, яка ніби впала на село. Тепер, звісно ж, звикли. Як і до того, що кожного ранку шкільний автобус забирає невеличку зграйку дітлахів і везе на уроки до Струги.

Дітей у селі все менше.
– І хоч це не мій контингент, — каже, усміхаючись, Раїса Василівна, – але сумно стає. Авжеж, бо залишаються в селі в основному люди старшого віку. А от це якраз, так би мовити, її контингент. Адже працює Раїса Василівна Московчук соціальником робітником у рідному селі Слобідка, опікується одинокими людьми похилого віку. Для своїх підопічних вона уособлює цілий світ. Бо вони без Раї ніяк. От і для 93-річної Ксенії. Григорівни Дякової вона мов дочка. Як і для всіх інших, зрештою. Бо Рая і за світло заплатить, і хліба чи олії купить і принесе, прибрати допоможе, на городі попоратися. І, найголовніше, погомонять удвох щиро й досхочу. І це, певно, найбільше щастя для її підопічних, бо мають розраду.
Уже 27 років працює Раїса Василівна соціальним робітником. Пережила тут і найважчі часи, коли їм платили по чверть ставки лише. Іншої роботи й не уявляє.
В усьому їй допомагає чоловік Євген Васильович. Вони обоє – інваліди по зору, але працюють усе життя важко, бо живуть у селі. Виростили двох дочок, тішаться тепер онуками. Нема більшого щастя, коли з’іжджаються всі до них. Повниться оселя сміхом. І так любо на рідній землі батькам із дітьми. Бо ніде нема так добре, як вдома. Цінують це понад усе.