Цього дня Андрій Цибізов із Шепетівки чекав довгі дев’ять місяців, відколи його син Сергій потрапив у полон. Вони були справді нестерпно довгими. Кожен день, як рік. Куди б не йшов, що б не робив, а в голові лише одна думка – про сина. Як він там, у російських тюрмах: чи здоровий, чи не голодний, чи не б’ють, чи не катують?..
Часто бачив уві сні, але дотягнутися, щоб обійняти, не міг… І ось сталося!
Після дзвінка українського омбудсмена Людмили Денисової вся родина Цибізових не спала цілу ніч. Одна думка випереджала іншу: хоч би все склалося, щоб ніхто і ніщо не перешкодили… Бо ж тиждень тому вже було: з’явилася неофіційна інформація у соцмережах, яка терміново зібрала їх у дорогу. Хтось комусь щось сказав. Але точно не було відомо. Зрештою й раніше, як мінімум разів п’ять, до них доходили подібні чутки. Зате тепер це мало відбутися на державному рівні. І завтра… завтра вони нарешті зустрінуться.
…Не спав у камері і Сергій. Хоча й не знав, що їх повернуть в Україну, але відчуття якесь було. Перед очима, наче кінокадри, пропливали найпам’ятніші фрагменти його життя. За останній рік 22-літньому юнакові довелося пережити чимало, особливо під час переходу Керченської протоки 25 листопада 2018-го. Вони прямували з Одеси до Маріуполя. Ні на чиї внутрішні води не зазіхали. Але їх не лише не пропустили, а ще й безпідставно відкрили вогонь. Ворог стріляв на ураження. Всі три українські військові катери, в тому числі й «Нікополь», на якому служив комендором-сигнальником, опинилися в повному оточенні.
Потім – полон, тривалі допити у Керчі та Сімферополі. То були найважчі для наших хлопців дні. Росіяни вели себе демонстративно грубо: «Голову – вниз! По сторонам не смотреть!..». На хлопців здійснювали психологічний тиск, казали: «Вас кинули!». Пропонували перейти до них на службу. Але українські моряки продемонстрували непохитність і вірність присязі. Незважаючи ні на що, ніхто з них не зламався. Сергій Цибізов, як і всі його побратими, з якими бачився лише під час судових слухань, також заявив, що є військовополоненим і жодних свідчень давати не збирається.
Перебуваючи за ґратами в слідчому ізоляторі Лефортово в Москві, він написав додому кілька листів, але жодного з них батько так і не отримав. Спасибі адвокату, який час від часу телефонував Андрію Миколайовичу і розповідав про сина. А одного разу навіть записку передав, написану рукою Сергія, що, мовляв, у мене все нормально, не хвилюйтеся. Та як було не хвилюватися, коли твоя дитина перебуває в російській тюрмі?!
Тим часом для Сергія потягнулися довгі місяці допитів і судів… Він тримався і вірив, що настане омріяний час. Одного разу навіть російський слідчий, не втерпів і не без заздрощів невдоволено проказав: «Увесь світ – горою за вас. І що з вами робити?..».
Сьомого вересня його розбудили – десь о 4-ій годині і без усяких пояснень наказали збирати речі. Навіть не знав, що думати, хоча десь глибоко в душі заворушилася надія. А коли літак перетнув український кордон на Чернігівщині, хлопець подякував Богу, що нарешті після всіх страждань він – на рідній землі. Ще трохи і побачить усіх, кого мріяв побачити за весь час полону…
«Коли вони приземлилися, – розповідає Цибізов старший, – кожен із нас, батьків, бачив своє вікно, за яким проглядалося до болю рідне обличчя. Ми з дружиною Тетяною впізнали сина одразу. На очі набігали сльози, і ми не могли їх стримувати… Не зміг стриматися і наш Президент Володимир Зеленський. Я бачив, як сльози котилися по його щоках… І тут уже ні до чого протокол і якісь умовності – він переживав не менше від нас, а, може, й більше. Я (і не тільки я) тоді зрозумів, що це – Людина. І в цьому його – сила! Шкода, що на емоціях не встигли йому подякувати так, як планували. Але, гадаю, Володимир Олександрович нас зрозумів.
Зустріч в аеропорту була дуже чуттєвою. Тут і біль, і радість. «Словами, – каже батько, – це не передати. Ми з сином міцно обійнялись. У мене забракло слів. А він: «Не плачте! Все добре, я вже вдома».
Для хлопців було важливо одягнути форму. Тож в аеропорту їм видали її, аби моряки переодягнулися. Адже вони – військові.
На моє запитання, чи змінився Сергій і як, Андрій Миколайович відповів, що син подорослішав і змужнів на добрий десяток років. І мислить він тепер не як юнак, а як справжній чоловік: по-державницьки.
Після зустрічі і спілкування у військовому госпіталі, куди в той день доправили хлопців на обстеження, вони так і не встигли наговоритися. Треба було їхати додому, де чекали їх донька Саша та синок Артем, а ще – робота та господарство. Сергій телефонував їм щодня, а вони – йому по кілька разів. Розповідав, що мали зустріч із Президентом Володимиром Зеленським, який довго розмовляв із хлопцями і нагородив їх іменними годинниками, обіцяв дати квартири. Адже Сергій протягом тривалого часу, не маючи житла, заради своєї дитячої мрії жив просто на кораблі.
Нині моряки вже в Одесі на попередньому місці дислокації, де їх радо зустріли і прийняли. Щасливий, що знову побачив море, і Сергій Цибізов. Каже: почуває себе нормально і готовий далі вірно служити Україні.
Gismeteo 
