Життя іде, і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу...
Ліна КОСТЕНКО.
Ці слова великої жінки — знаної особистості, досить влучно характеризують портрет мого співрозмовника — Григорія Миколайовича Шевчука — старости села Радівці на Деражнянщині. Бо направду в його житті мало було подій, обставин, які можна було переграти чи підкорегувати, — що й казати, лише факт служби в Афганістані говорить сам за себе. Цей досвід допоміг багато речей зрозуміти, розставити все по місцях. Тож пан Григорій знає, що, працюючи з людьми, треба максимально ретельно підбирати ключика, підхід до вирішення справи, з якою звертаються. Та й двері в старости завжди відчинені, люди йдуть і за порадою, і за допомогою. Навіть коли журналісти газети гостювали в його кабінеті, він не відмовляв односельцям у консультації, не змушував їх чекати в коридорі. Вочевидь, так і має бути — спершу інтереси громади села.
Григорій Миколайович — любить свій рідний край — Деражнянщину. Бо тут, у Чернелівці, народився, тут його коріння, близькі, друзі. Зізнається, що все життя пам’ятає, як важко працювала мати в колгоспі, а батько лісорубом, — звичайні сільські трударі, які звикли жити по совісті. Григорій, закінчивши школу-десятирічку, як тоді говорили, пішов служити в армію — в Афганістан. Ці два роки залишили в душі відбиток, наче татуювання, яке назавжди з людиною... «Пам’ятаю, як нас, юних хлопців, привезли в Батумі, де мали проходити навчання протягом трьох місяців. Там формувалася рота, яку згодом відправили в Кабул (Афганістан), у складі 120 чоловік, з яких 70 українців і 50 білорусів, — розповідає Григорій Миколайович. — Коли літак приземлився в Кабулі, то перше, що сильно вразило мене, дев’ятнадцятирічного хлопця, — це вишикувані на аеродромі військові з автоматами та в спецформі, — ми таке бачили лише по телевізору. В той момент ми збагнули, куди потрапили...» А далі була служба в містечку Газні в окремому полку, батальйони якого займалися реалізацією розвідданих, піднімалися в гори... Словом, справжній Афганістан... Григорій Миколайович по-чоловічому скромний і весь час наголошував, що особливих заслуг у цьому нема, бо виконував військовий обов’язок. І в 1985-му отримав медаль «За відвагу» і нагрудний знак «Військова доблесть».
Після служби, повернувшись додому, він працював деякий час у колгоспі, потім у Хмельницькому. Та життєві стежки все одно привели додому, де одружився з Оленою і влаштувався працювати водієм трактора, комбайна. Разом виховали двох синів — Сергія і Андрія. Хлопці наслідували приклад батька — відслужили в армії, старший син — Сергій, був мобілізований в АТО. Тішиться дідусь маленькою онукою Анечкою, разом із дружиною обходять господарку.
В 2000-му Григорія Миколайовича обрали сільським головою і з того часу він займається питаннями життя громади.
В 2017 році в рамках проекту децентралізації створили Вовковинецьку об’єднану територіальну громаду, до якої ввійшло три села, включаючи Радівці. Що й казати, з часу створення ОТГ проблем, які потребують розв’язання — не бракує. Як розповідає Григорій Миколайович, крок за кроком, хоч і повільно, та потроху в громаді йдуть зрушення — провели вуличне освітлення, щоправда, поки що на центральних вулицях, закупили кілька одиниць техніки тощо. «От цьогоріч, до прикладу, уклали договір для встановлення сонячних батарей у Радівцях на 56 гектарах», — зазначає староста.
Звичайно, все впирається в кошти — тому й реалізація задуманого напряму від цього залежить. І хоч громада — зовсім невелика, проте сподіваємося, що з часом відбудується, бо є всі передумови — бажання людей, гарне залізничне сполучення з обласним центром і благодатна родюча земля.
Gismeteo 
