Курси валют

Для мене і сестри Люби він – тато, для Юрія та Володимира – тесть, Наталії, Ксенії, Катерини, Віктора, Валентина та Доменіко – дідусь, для Максима, Арсена, Насті, Сашка, Маші та Іванка – прадідусь, а для Дем’янчика – прапрадідусь.
При згадці про батька чомусь на очах починають бриніти сльози. Боляче усвідомлювати, що через час, відомий лише Всевишньому, може змінитися мій статус дитини на інший – сирота.

Вже п’ятий рік як пішла у вічність мама Ніна Іллівна, і батько став удівцем. Таке воно, земне життя.
Ми й досі з сестрою не знаємо, коли насправді народився наш батько. Покійна бабка Наталка називала зимові м’ясниці, але коли конкретно…
З’явився на світ на лежанці, де й отримав позначку, донині на батькових плечах сліди опіків. У документах значиться 10 грудня 1932 року.
Тато був третьою дитиною у сім’ї Наталки та Устима Кравецьких. Зі свого дитинства найкраще запам’ятав похорон тата. Шестирічним сидів на возі біля труни. Автокатастрофа стала причиною його смерті.
До війни ще якось зводила кінці з кінцями сім’я Кравецьких. Але в 1944-у, коли звільнювалась від окупантів Нова Ушиця, снаряд влучив у їхнє обійстя. Вийшовши із сусідського погреба, де ховались від обстрілів, побачили згарище і у вирві коров’ячі нутрощі. В чому були зодягнуті та взуті – те й стало їхнім статком. Голоси – не голоси, кричи – не кричи, а нічого не вдієш. Життя продовжувалось. Тільки для сім’ї почались мандри по чужих хатах.
Ще будучи малою, з розмов старших часто чула слово «комірне». То Наталка Кравецька зі свекрухою та молодшими дітьми Ганною та Володимиром кочувала від хати до хати. Старший син Василь через три дні після звільнення Нової Ушиці призвався на фронт.
У переможному 1945-у батько закінчував п’ятий клас. Мама Ніна Паламарчук, однокласниця, їла на перерві хліб зі смальцем, а він ковтав слину. У наступний клас він уже не ходив – пішов працювати.
Читаю перший запис у трудовій книжці Володимира Устиновича Кравецького, датований серпнем 1950 року.
На той час його трудовий стаж складав чотири роки і три місяці. Працював у автороті, в «Табаксерьё», а потім довго служив танкістом у Забайкаллі. Коли призивався в армію, я вже ходила по землі.
Доки житиму, пам’ятатиму його приїзд після служби. Зима. Стою біля сусідської хвіртки. Вулицею іде військовий. Повертає до нашої хати.
Днів зо три я не признавала його. Ховалася на печі у другій половині хати в діда з бабкою. Не могла дитячим розумом збагнути, чому незнайомця маю називати татом.
Дуже молодими одружилися мої батьки, ще й вісімнадцяти не мали. Йшов до молодої з хлібом у позиченому костюмі старшого брата й парусинових туфлях товариша. Голий, босий і простоволосий… Тому й не хотіла його в зяті бабка Ганка. Дід Ілько був іншої вдачі. Загартований фронтом, відзначений орденом Червоної Зірки, він по-іншому сприймав реальність.
Все життя, а бабка пережила дев’яносторіччя, вона колола серце тата. А він, уточню, в останні її роки найбільше обходжував лежачу тещу.
Старші жителі Нової Ушиці пам’ятають голос Володимира Устиновича. Даний Господом тенор завжди виділявся на будь-якій оказії, де він співав. До речі, мама завжди підтримувала його.
Батько… Що тільки не робив він за прожиті роки. Не знаючи нот, але маючи прекрасний слух, грав у духовому оркестрі, вчив дітей столярства в Новоушицькій спецшколі для глухих дітей, будував землякам оселі й увесь час облаштовував свою. Бо всупереч його бажанню (не будувати хату поки служитиме) мої дід і бабка, Ілля та Ганна Паламарчуки, таки взялися за цю справу. Вони ліпили велике родинне гніздо, яке тепер усе важче й важче підтримувати батькові.
Колись мова заходила про перебудову хати. Але тоді батьки казали, що на їхній вік вистачить. Та, як тепер тато каже, що на мамин вік вистачило, а на його – ні.
Батько… Пригадую радісну подію. У 2014-му в кафе святкували 65-річчя одруження батьків – залізне весілля. Мій внук Максим не приховував свого здивування, мовляв, хіба можна стільки разом жити!
А виходить, що можна. Паски пекли разом, холодець заправляли разом, вареники варили удвох. На городі завжди одне біля одного. Мама ніколи нічого не фарбувала – тільки тато. Колядувати разом ходили.
Батько завжди дбав про оселю. Які були важкі роки, а він кожну зароблену копійку складав на радіолу. Возив із другом яблука в Росію, аби замінити черепицю на жерсть, обкласти хату плиткою.
Батько прагнув, аби я з сестрою мали вищу освіту: обидві закінчували Кам’янець-Подільський педінститут, стали філологами.
Сестра Любов Володимирівна Байдич вчить дітей у Віньковецькій школі. Має репутацію вимогливого, але справедливого педагога. Я – пенсіонерка, яка 28 років трудового стажу заробила в журналістиці.
Батько й матір змалку привчали нас не цуратися роботи, бути чесними до самих себе і до оточуючих. Не бути байдужими до чужої біди. Головне – пам’ятати про своє коріння.
– Чекай, – казав мені тато, коли відмовлялася приїхати з Віньковець до Нової Ушиці до когось із родичів на весілля чи проводи в армію, – проживеш із наше, а тоді зрозумієш, як хочеться із дітьми, онуками бути частіше разом.
Сьогодні, коли сама прямую, з волі Божої, до сімдесятиріччя, часто згадую ці слова. Єдина донька за кордоном. Онуки в обласному центрі й спілкування з ними здебільшого телефонне. Як і з батьком. Ми з сестрою обидві живемо у Віньківцях.
Тату… Як пізно прочитала я про те, що треба мамі й батьку цілувати руки. Мамині, на жаль, цілувала вже холодними.
Півроку лежала мама прикута до ліжка. Увесь цей час її найголовнішим земним янголом-охоронцем був батько.
Скільки жалю, печалі було в його очах, коли доглядав за хворою! Так, як робив це тато, рідко де побачиш. Щоб так уболівати за кожного з нашої, тепер великої, родини – не часто почуєш.
У батька своя правда життя. Неабияка тривога за нас. Він тонко підмічає будь-які настрої. Його ніколи не обманеш.
Пізно усвідомила я, що батькова наука, базована на життєвому досвіді, є найголовнішою для мене. Пізно пройнялася його щоденним хвилюванням. То, може, бодай хтось не повторить моїх помилок. Можливо, хтось раніше, аніж я, задумається над щоденним буттям.
Ми всі замолоду кудись спішимо, кудись біжимо. Свою байдужість пояснюємо зайнятістю роботою, дітьми, а зараз ще й зі складностями виживання. Батьки ж зачасту залишаються на другому плані, так би мовити, колись зустрінемося, ще поговоримо, ще поцілуємо руки. Та, на жаль, «колись» – поняття дуже відносне.

НА ФОТО ПРАВНУК ІВАНКО, АРСЕНІЙ, ДІДУСЬ, У СМУГАСТІЙ СОРОЧЦІ АНАСТАСІЯ, МАРІЯ, МАКСИМ І МАЛЕНЬКИЙ САШКО.