Він терпить страшний біль і з усіх сил намагається приховувати його за усмішкою. Аби мама, яка так відчуває його і «ловить» кожну мімічну складку на обличчі, «читає» по очах, не запідозрила цього. Бо мамині сльози обпікають і його серце, від чого воно так  стискається.

Він усіляко жартує з друзями під час телефонних розмов, розпитує, чи не схопили, бува, двійок, цього, каже, не потерпить. Пригадує відразу ж якісь смішні історії, щоб ніхто з них і не здогадався, як йому зараз непросто.
Його ж особисті думки, неспокійні, тривожні, щораз летять до дружини Насті, і найбільшого для нього дива – донечки Софійки. Пошвидше б додому…
Та допоки двадцятип’ятилітній Сергій Рибак в оточенні лікарняних стін, в очікуванні чергових висновків лікарів, у боротьбі за життя.
– Єдиний син. Він для мене увесь світ. Моє серце, моя душа. Зараз, коли так важко, маю бути поряд, – розповідає Сашкова мама.
У телефонній трубці чути, як виходить вона за двері палати, іде коридором, шукаючи зручного місця для розмови, яка дається їй нелегко. Не хоче, щоб син зайвий раз бачив, як «перекривають» дихання сльози і не дають вирватися на волю словам. І все ж у тих скупих фразах стільки любові, на яку здатна лише мама.
– Сашко закінчив вісімнадцяту школу в Хмельницькому, здобув спеціальність столяра в професійному училищі № 4. Відслужив строкову службу в армії. Ніколи не ховався мій син за спини інших, не боявся труднощів – треба, казав, значить, треба.
Визначення «справжній чоловік» не раз доводилося чути Олександру на свою адресу, про це не раз говорили знайомі його коханій Насті, мовляв, будеш з ним, як за надійною стіною. І коли вирішив іти на службу до Збройних сил за контрактом, то відмовляти його було даремним – чоловіче слово залишалося непохитним.
Усередині травня Олександр Рибак був направлений в одну з частин морських піхотинців у Миколаєві. І про те, що зовсім скоро потрапив на першу лінію військових дій з окупантами, рідним не зізнався. Просив не повідомляти сім'ї й тоді, коли дістав три кульові поранення. Проте вони були настільки складними, що швидко і самостійно справитися з цим Сашко не зміг.
– Наскрізне поранення в плече, на одній руці рвані рани, обірвані пальці, іншу руку зібрали по частинах, закріпили «шпицями», – розповідає мама. – Хірурги не лише мусили скласти роздроблені частини, а й відновити кровотік. Вісім годин тривала операція в Дніпрі. Наступна – вже в Києві.
Зоя Петрівна просить вибачення, бо мусить відповісти на дзвінок по іншому телефону. Якраз запитують, чим можуть допомогти, куди надіслати кошти на лікування.
А воно передбачається довготривалим, дороговартісним, потрібні чергові операції. Розуміючи, в якій складній ситуації опинилася сім’я, чимало друзів, небайдужих до чужої біди людей вирішили допомогти.
Одними з перших відгукнулися педагогічний колектив і студенти Хмельницького політехнічного коледжу, де заочно навчається Олександр Рибак. Декан заочного відділення Анатолій Данилюк розповідає, що хлопець опановує фах “Комп’ютерна інженерія” і три роки поспіль є старостою групи.
– Нашого Олександра вирізняють високі організаторські здібності та найкращі моральні якості. Дуже життєрадісний, усіх заряджає позитивом, про поганий настрій поряд з ним забуваєш відразу.
Ми постійно зідзвонювалися з ним. І завжди він жартував, завуальовано розповідаючи про свої справи: «Гриби збираю, я їх наздоганяю, а вони від мене тікають», – казав, підсміюючись. Коли ж кілька днів не виходив на зв'язок, ми стали непокоїтися, додзвонилися його другові, а той до Сашкової мами. Вона й сказала, що син переніс дуже складну операцію. За два дні ми зібрали майже 20 тисяч гривень і передали дружині Олександра (на фото).
І колектив Хмельницької дирекції АТ «Укрпошта», дізнавшись про трагедію сім’ї Олександра Рибака, також не залишився осторонь. Окрім коштів, передали для бійця малюнки з побажаннями від хмельницьких школярів, адже дитячі емоції, відкритість і справді допомагають зміцнити дух бійців, додають їм сил та оптимізму. Завдяки селекторному зв’язку розповідь про хмельничанина «розлетілася» по всіх поштових відділеннях області, і тепер до благодійної допомоги долучилися й інші люди. А вона так потрібна у цей непростий момент.
– Саша – дуже хороший друг. Ми познайомилися в коледжі і мене вразило, як переживає він за кожного свого одногрупника. Свої справи залишить, а прийде допомогти, виручити, – каже Олег Коваль. – І зараз, з лікарні, цікавиться, як наші справи. Дуже хоче повернутися на навчання, і ми усі також цього хочемо...
– Ввечері я розмовляла з Сашою, і тієї ж ночі він був важко поранений. Може б хтось інший здався, запанікував, але не Сашко, – додає одногрупниця і заступник старости Даша Кузьмук. – Мужньо сприйняти складну ситуацію, боротися з хворобою, не втрачати життєрадісності і мріяти про краще. Такий він, наш Саша Рибак.