Коли б ви запитали Таїсію Тодосівну та Євгена Михайловича Лисаків із села Соломна Волочиського району, в чому секрет їхнього довгого подружнього життя, то почули би, що прагнення дорожити одне одним, вміння поступатися та уникати суперечок і зробить вашу сім’ю міцною.

П’ятдесят п’ять років разом і, здається, від самого початку кожен наступний рік спільного життя об’єднував їх все більше.
Здається, лише вчора молодими, енергійними розпочинали, як і більшість їхніх односельців, роботу в колгоспі. Євген – на важкому гусеничному тракторі, Таїса – на фермі. У дівчини важко хворіла мама, в сім’ї троє молодших за неї дітей, тож вже після сьомого класу мусила заробляти на хліб для їхньої родини. Скільки ж ранніх світанків зустріла, біжучи на ферму разом з іншими доярками. А вдома – також господарство, теж на її руки. Але молодість мало зважає на такі труднощі. Бо й попри цілковиту завантаженість знаходила Таїса час для вишивання. І рушники, і сорочки з її візерунками й досі складені рівненько у шафі. Якби не підвели очі, руки, то може, й тепер ще бралася б за голку з ниткою і передавала полотну свої думки.
А пристрасть Євгена Михайловича до тракторів залишається й нині. Навіть у свої вісімдесят сідає за кермо маленького тракторця, якого свого часу придбала сім’я, обробляє домашній город. До досвідченого та толкового механізатора і досі йдуть за порадою: у когось техніка не «слухається», чи потрібна інша якась порада. Професіонал, словом, залишається професіоналом.
У труді зростали, у труді й зістарілися – це визначення характеризує сім'ю Лисаків. Бо ж хату, в якій проживають, збудували своїми руками. «Викроюючи» дні чи вечори, зводили своє гніздо, де виростили сина й доньку, де раділи народженню онуків, де берегли спокій і благополуччя своєї родини.
– Ми не мали коли сваритися, бо щоб робота просувалася, треба злагоди! А ми постійно були в роботі, – каже Таїсія Тодосівна. – До того ж, хіба скандалами, образами можна підтримати людину, додати їй сил? Ніколи! То я завжди старалася, щоб крику в хаті не було, і щоб діти з нас брали приклад, були дружними.
Навіть зараз так зворушливо спостерігати, як турбуються старенькі одне про одного: і тиск вимірюють, і чай приносять, і як спілкуються. Спілкування – це потреба кожної людини, та на схилі літ воно стає особливо необхідним. Коли ж воно об’єднує рідні душі, їм по-доброму заздриш.
Вдячна Богу за таких батьків їхня донька – Валентина Євгенівна, котра працює завідувачкою дитячого садка у Соломній:
– Для нас із братом вони й справді зразок сімейних стосунків.