Друк
Категорія: Портрети
Перегляди: 112

Щодня до неї сотні запитань: коли буде субсидія, чи є в лісі опеньки, яка завтра погода, що нового в районі, області та Україні?.. Мусить відповідати, а отже – знати все це. Завжди чимало прохань: від заповнити платіжку на комуналку, відправити телеграму до принести олії. Виконує. І робить усе це люб’язно, привітно та щиро, бо роботу свою дуже любить. А як уже люблять її, свою листоношу, в Чемерівцях – Євгенію Іванівну Хамрик!

Чи то дощ, чи то сніг, чи спека, чи злива, долає незмінний ось уже впродовж 26 років маршрут, намотуючи доволі немалий кілометраж. Найбільша сумка на плечі, по дві у руках, бо ж, окрім періодики, пенсії, листів, ще ж побутову хімію, продукти носить – оті додаткові послуги пошти, вони ж на плечах тендітних листонош, причому, в буквальному значенні цього слова. А пенсіонери просять: «Дитино, мені треба олії, я старенька, не донесу». З вісім-десять пляшок олії (не в одну ж бо хату), інше замовлення – ноша назбирується чимала. Євгенія Іванівна ходить пішки: «Спорт – це здоров’я. Вже більше, як листоноші, навряд чи хто ходить, тож маємо найздоровішими бути, – посміхається. – Що ж стосується погодних умов – теж звикла. Буває, снігу всипле, не до кожних воріт проберешся, тож мушу протоптати стежину, аби газетку вкласти в ящичок. Коли запитують, як адаптовуюся до негод, відповідаю: «Я ж солдат – службу несу». І, вірите, уже справді, як отой потяг, увійшла в колію. Щоденне живе спілкування з людьми – це моє все. Пошта, передплата, пенсії, новини, листівки, газети, товари, конверти, – уже геть невід’ємні атрибути мого життя. Хоча, скажу відверто, до нашого столичного керівника звертаючись: праця листоноші нині аж ніяк нелегка, тож повинна вартувати бодай бідних п’ять тисяч гривень чистими. Це не для розкошування, бо дивіться: стільки шляху мені щоднини потрібно здолати, тож мушу мати зручне шкіряне взуття, а скільки воно вартує, усі нині знаємо, ті ж комунальні оплачувати потрібно, а ще ж, як кожна жінка, хочу пристойно вбратися, мати змогу за собою доглядати».
«Євгеніє Іванівно, замість на світлофор дивитися, мимоволі кожен повертає голову на ваше подвір’я», – не раз кажуть жінці земляки, бо ж, немов магнітом, притягують погляди перехожих її клумби, що усякими-усілякими квітами буяють з ранньої весни до пізньої осені. Чого там лише немає: троянди, фіалки, хризантеми, словом, не перерахуєш. Цьогоріч розвела декоративну квасолю, не один запитував, навіщо орхідеї в квітник висадила? Героїня нашої оповіді кохається у квітах, їхнє різнобарв’я тішить око і звеселяє серце. Та й взагалі, зізнається, дуже-дуже любить природу. Немає у неї улюбленої пори року, бо кожна, запевняє, неймовірно гарна по-своєму. А ще Євгенія Іванівна щиро не розуміє, як можна піддаватися впливу настрою, і, так би мовити, зганяти невдоволення на оточуючих. «Зробивши всі справи по господарству, гарно одягнулася, причепурилася і прийшла на роботу, – розповідає. – З колегами, клієнтами, з усіма, з ким зустрічаєшся, ти мусиш ділитися лише позитивом і усмішкою, на негатив не має бути й натяку. А вдома й поготів не повинно звучати: «Нема в мене настрою».
Люблять і цінують рідні найкращу свою матусю, бабусю і дружину. З коханим чоловіком Антоном цьогоріч відсвяткували 32 роки подружнього життя. Донечка з зятем і син з невісткою потішили онуками. Вони, переконує жінка, її найбільші втіха і гордість. «Часом жартома закидаю дітям, що до ста років планую дожити, – посміхається. – Вони тоді мене, теж жартома, перепитують: «Що ж робитимеш у цьому віці?». Я вже лише сидітиму і дітьми та онуками своїми гордитимуся, – відповідаю».
Мрія такої напрочуд доброї та щирої людини неодмінно мусить збутися. А до того часу когорта онуків і правнуків суттєво зросте. Тож буде ким пишатися й ким любуватися. Хай лиш Господь здоров’я Вам посилає, Євгеніє Іванівно.