Такими словами розпочинає кожен новий день голова ВП ГО «ДІЯ» Валентина БАЗИЛЮК.

Вони три місяці були на Майдані. Пройшли через усі випробування, які їм випали. Пережили втрати і поранення побратимів, ризикували своїм життям і здоров’ям, бачили кров і смерть, але витримали, бо вірили, що тільки так можна відстояти надію на гідне майбутнє для країни. Вони – це Валентина Базилюк і Михайло Твердохліб з Олешина Хмельницького району. Та із закінченням Майданної епопеї не скінчилася їхня боротьба за незалежність України.

«Довести до пуття те, що ви розпочали…»
На початку березня 2014 року Валентина Базилюк вже розуміла, що протистояння на Майдані закінчилося і починається новий етап і в її житті, і в історії країни. Проте ще якийсь час не могла повернутися додому, хоч Михайло й кликав її, бо поїхав з Києва раніше. Але в якусь мить відчула потребу ще раз пройтися такими святими місцями. Заходила до наметів різних сотень, зупинялася там, де загинули побратими, а на Інститутській довго стояла в задумі, пригадуючи криваві й героїчні події. Тоді вклонилася пам’яті бійців Небесної Сотні і вголос промовила:
– Відпускайте мене, хлопці й дівчата, бо маю довести до пуття те, що ви розпочали…
 І почала доводити, бо на сході вже розгорілося таке пекельне полум’я, яке московський правитель хотів розпалити по всій Україні.
– Ми з Михайлом взялися за те, що могли зробити самі, – закрутки для бійців, – пригадує Валентина Андріївна. – Спочатку поставили собі завдання – 200 банок. Вдома день у день закривали до трьох годин ночі. Сусіди допомагали – чистили, нарізали. В результаті заготовили 500 банок консервації.
У жовтні 2014 року вирішили їхати на схід. Леся Стебло допомогла з транспортом, а одного з бійців 8 полку спецпризначення, який був у відпустці, вмовили супроводжувати до Старобільська на Луганщині.
А там Валентина зустріла своїх знайомих майданівців. Один із них з позивним Душман, бо завжди ходив у кошлатій шапці, пішов на фронт навіть зі щитом із Майдану. Настрій у хлопців був дуже бойовий, але вони не мали нічого. Їм потрібні були не лише продукти, але й каски та бронежилети, одяг і взуття, приціли і… зброя.
– Навіть не знаю, де бралися сили, але все, що просили хлопці, якось знаходили, роздобували, привозили. А іноді навіть збирали й передавали їм гроші…
«Наші ангели подільські вареники нам принесли…»
В одній із наступних поїздок на Луганщину опинилися позаду колони танків. І неподалік Чугуєва колона та зупинилася.
– Ми тільки бачимо першого солдата – все, вони наші, – розповідає Валентина Андріївна. – Обціловані, обласкані, нагодовані, добрим словом приголублені.
Отож гукнула:
– Хлопці, їсти хочете?
– Ні, ні, дівчата, їдьте до тих, що далі, – маючи на увазі тих, хто на передку.
– Хлопці, у нас подільські вареники…
– А-а-а, вареники?!
І вже з передового танка командир з чорними від мастила руками виходить в ефір:
– Хлопці, наші ангели подільські вареники нам принесли…
Хіба можна дискредитувати це ім’я? Тому й  зверталися і звертаються волонтери до людей по допомогу. І відгукуються, допомагають. Хоч і трішки важче, ніж було в 2014-му.
– Але вони і далі мені вірять, –  каже Валентина Базилюк. – Бо знають, що ми довеземо. Приходжу чи то в школу, чи до церкви, чи в громаду. Кланяюся, дякую, передаю вітання від наших захисників.  
«Під розстріл!!!»
21 листопада 2014 року вперше поїхали на Донеччину. Восьмитонний рефрижератор завантажили так, що долоні не було куди просунути. Везли і буржуйки, і валянки, і одяг, і харчі, і взуття. А за Бердянськом, в зоні бойових дій, їх супроводжували хлопці з плоскирівської сотні. З ними й поїхали у 79-у аеромобільну бригаду, яка розташувалася в Старченковому. Їхали полями-лісами.
– Я не раз так собі думаю, якби тоді з нами там щось трапилося, то ніхто б і не шукав, – пригадує Валентина Базилюк. – Хлопці наші попереду, а ми за ними. Приїхали, розбирають десантники гостинці, хліб наш великий п’ятикілограмовий, приміряють валянки, ватні штани...
А мороз, та де там мороз, морозяка такий, що до кісток пробирає. І вони з Михайлом заспівали… «Якби я мала крила орлині». Один з тих бійців цю мить записав. Той запис їм дуже дорогий…
– А хлопці з плоскирівської сотні кажуть, що ми вас проведемо ще в одне місце, де ну, дуже вже у всьому нужденні, – продовжує Валентина Андріївна. – І поїхали ми в 61-й Куйбишівський шпиталь. А у ньому поранені з Пісків і Широкиного лікувалися…
Приїхали вони о першій ночі. Їм без зайвих запитань відчинили ворота. Почали вивантажуватися. А тут в нічній темряві й тиші почулося:
– Стояти! Хто впустив! Хто дозволив! Під розстріл!!!
То завідувачка шпиталем наробила крику. Та до неї підійшов хірург з позивним Орел і каже: «Заспокойтеся, Олено Геннадіївно. Це наші волонтери. Ми їх добре знаємо». Хоч він їх лише кілька хвилин тому вперше побачив.
То вже потім з’ясувалося, що за тиждень перед тим під виглядом волонтерів заїхали російські терористи з диявольським наміром висадити госпіталь в повітря разом з лікарями, медсестрами і пораненими. Тільки дивом вдалося попередити біду.
«Хочете побачити справжніх воїнів?»
На Різдво 2015 року вони вже самі без супроводу вирушили до госпіталю. Валентина одяглася Снігуронькою, Михайло – Святим Миколаєм. І з ними була ще Леся Стебло. Привезли кутю, накрили стіл, помолилися, заколядували.
А вранці хірург Олександр Бевза запропонував: «Хочете побачити справжніх воїнів? Ось я вам їх покажу. Коли нас на полі бою треба було комусь прикривати, аби вивезти поранених, то за це взялися хлопці з Правого сектору».
Бевза на «швидкій» їх супроводжував, аби в яку халепу не вскочили у прифронтовій зоні.
– Саме на Різдво, 7 січня, я й познайомилася з тими справжніми воїнами у селищі Камиш-Зоря Донецької області, – продовжує розповідь Валентина Андріївна. – Пізніше цей підрозділ став основою для формування 8-го батальйону УДА «Аратта».
Тоді Валентина Базилюк навіть подумати не могла, що з тими справжніми воїнами здружаться хмельницькі волонтери на довгі роки. Що допомагатимуть, чим тільки зможуть. Коли батальйон втратив за один день три своїх автомобілі, то ніхто й не сподівався, що через два тижні «Аратта» матиме три автомобілі від хмельничан.
Один придбали за кошти, зібрані на різних акціях, у яких брали участь і знайомі, й незнайомі люди. Другий волонтери чи то відремонтували, чи зібрали заново. А про третій подбав голова Хмельницької облради Михайло Загородний. Він  якогось дня зателефонував і сказав: «Пані Валентино, у мене є для добровольців автомобіль, уже завантажений всім необхідним!»
Бойовий комбат Червень не здивувався побачивши, як на базу заїздить колона з восьми автомобілів під червоно-чорними і синьо-жовтими прапорами, бо добровольцям допомагають люди зі всієї України. Але й він на мить розгубився, дізнавшись, що три автомобілі призначені його бійцям…
– Підрозділи ЗСУ приходять на ротацію, а ці хлопці як вросли у Мар’янці, Лебединському Широкиному, так і стоять донині, – каже Валентина Андріївна. – Вони служать Богові і народу України. Тому кращих бійців не знайти…
«Я бачив різних зірок, але таких – не доводилося!»
Коли в кінці листопада цього року відзначалася п’ята річниця створення батальйону «Аратта», на скромне святкування приїхали хмельницькі волонтери, відомий спортсмен Василь Вірастюк і дружина Олега Скрипки – Наталя. Учні з Хмельницької ЗОШ № 24 придбали добровольцям акумулятор, школярі з 21-ї і 4-ї шкіл подарували бензокосарку. А ще діти на різних акціях зібрали воїнам десять тисяч гривень.
– Коли я передавала цей конверт, підписаний «З днем народження, «Аратто»!», командиру батальйону Червню, то там задзвеніли копійки, –  ледь стримує сльози Валентина Андріївна. –  Він брав його з таким хвилюванням, що зміг лише промовити: «У Хмельницькому живуть неймовірні діти!»
У штабі батальйону «Аратта» висить прапор від дітей Хмельницької ЗОШ №18, який вони передали у 2016 році. Там же є карта України зі стрічками, на яких залишили свої побажання всі випускники, які закінчили школу із золотою медаллю.
– Я була приємно здивована цього разу, коли в штабі «Аратти» побачила на столі серед книг, брошур, газет і ваші «Подільські вісті», – розповідає Валентина Базилюк. – А стіни там обклеєні дитячими малюнками і їхніми листами.
Щире спілкування гостей із бійцями так розчулило Василя Вірастюка, що він сказав комбату Червню:
– Я бачив різних зірок, але таких – не доводилося! Не знаю, де ти їх знайшов, але відчуваю від них таку благодатну енергію, що моя душа, здається, аж у п’ятках…
«Віримо в Бога, в справу, яку робимо, і в себе»
Згідно з планом розведення військ, має бути залишене Широкине, яке чотири роки захищають і бійці «Аратти». А це означає, що Маріуполь стане зовсім беззахисним. Мабуть, тільки дуже наївні люди сподіваються, що Путін буде дотримуватися умов розведення, що припиняться обстріли, що настане мир. Якби він цього справді хотів, то вже давно війна закінчилася б. Добровольці це добре розуміють, тому й започаткували Всеукраїнську акцію «Маріуполь – це Україна! Маріуполь, ми з тобою!». Активісти Маріуполя звернулися за підтримкою до волонтерів України і запросили до свого міста.
Делегація хмельничан привезла до цього приморського міста подарунки від дітей Хмельницького: більше 30 м’ячів, десять ящиків книг, передали коровай і подільську калину від громади Хмельницького.
У великому залі Будинку культури зібралися місцеві активісти, школярі міста з вчителями, діти з будинків–інтернатів, добровольці й бійці ЗСУ. Зі словами підтримки до маріупольців звернулася і учениця 7-б класу ССЗОШ №1 м. Хмельницького Галина Тимчук. Після її слів – «Діти хочуть перемоги, а не миру за будь-яку ціну», –  зал аплодував стоячи. А потім командир чеченського батальйону імена шейха Мансура Муслім Чеберлоєвський (він 25 років воював за незалежність Чечні разом зі своїми вісьмома братами, двоє з яких загинули)  нагородив її почесним значком «Армія Джохара Дудаєва».      
–  Віримо в Бога, у справу, яку робимо, і в себе, –  сказала на прощання Валентина Базилюк.