З Володимиром Сніцаром, старостою Бокиївського старостинського округу, що на Волочищині, знайома давно. Скажу відверто, без зайвого пафосу, захоплююся його порядністю, непідробною мужністю, надзвичайною мудрістю, бажанням і вмінням завжди відстоювати інтереси жителів ввірених населених пунктів, а ще напрочуд щирою простотою. З його дружиною Лідію Іванівною, з якою вони відсвяткували вже полотняне весілля (тридцять п’ять років подружнього життя), зустрілася цьогорічної осені. Як же полонив її спів! Як подивували багатогранність талантів, тонке мереживо душі! Знаєте, у цій тендітній подолянці напрочуд вдало поєдналися-переплелися справжня жіночність і неабияка мужність, юнацька ліричність і досвідчені стійкість та виваженість, надмірна м’якість і виправдана вимогливість, вміння бути душею компанії та неперевершеною вправною господинею. Кажуть, за успішним чоловіком завжди стоїть надійна дружина. Направду, пощастило Сніцару з обраницею…
Ось уже 43 роки, як Лідія Іванівна працює в Будинку культури. Спочатку, повернувшись до рідного села з обласного центру, де кілька років після закінчення професійного училища працювала на трикотажній фабриці, трудилася художнім керівником, затим, у 1990-му, очолила заклад. Саме тоді Лідія Сніцар створила відомий нині не лише в області, а й далеко за її межами колектив художньої самодіяльності «Бокиївчанка». Ого, скільки в цих самородків уже призових місць, нагород і грамот районного й обласного рівнів! Брали участь у «Сонячних кларнетах». Жодне свято у районі, надто ж у Війтовецькій ОТГ без них не обходиться. «Любов до пісні мені, можна сказати, з пелюшок, прищепили батьки, – розповідає жінка. – Мама й батько дуже гарно співали. А на сцені я виступаю з першого класу. Люблю дарувати людям щастя й гарний настрій. Хоч інколи вкраїнською піснею доводиться торкатися болючих, щемних струн у душах глядачів».
А от бабуся, мамина мама, наділила талантом до випічки – от вже короваї пекла! Онука залюбки перейняла хист, хоч, будьмо відвертими, нелегка то справа – спекти коровай: і секрети замісу тіста знати треба, бо ж чогось більше, чогось менше, то чи сяде, чи трісне, і прикрасить його далеко не кожен. Чимало, так би мовити, коровайних хитрощів запозичила Любов Іванівна і у сусідки Галини Водославської. Свій перший коровай героїня нашої оповіді спекла донечці сусідів на випускний. Нині її святкові хліби уже вимірюються десятками. «Зараз печу значно рідше, – розкаже жінка. – Весіль майже немає. Тож так – на свята які. І хоч вже стільки їх перепекла, щоразу хвилююся, як уперше: хоч би вийшов, хоч би вдався. Молитву перед тим, як приступити до справи, традиційно читаю».
Попри зайнятість на роботі, попри наявність чималого господарства, біля якого пораються удвох з чоловіком, попри чимало клопотів городніх, побутових, по кухні, знаходить Лідія Іванівна час на квіти – тож буяють з ранньої весни й до пізньої осені різноцвіттям клумби і вдома, й біля Будинку культури.
У нашій розмові про себе говорить мало, все більше про клуб, художній колектив, що за стільки років стали другою родиною. «Хоч ніби раз по раз стараємося проводити якісь ремонтні роботи в закладі, та все ж потребує він капітального ремонту, збудований ж бо у 1958 році, – ділиться задумками на майбутнє Лідія Сніцар. – Зі своєю «Бокиївчанкою» плануємо-мріємо побувати на «Фольк-music».
…На зимові свята до подружжя Сніцарів приїде найбільша їхня втіха, гордість і підтримка донечка Юля, яка проживає в обласному центрі і працює медиком, поз’їжджається-посходиться рідня. За щедрим столом дивуватимуть вишуканістю страви, приготовлені вправною господинею, торкатиме кожнісіньку струночку душі її пісня, грітиме серця її щира доброта і полонитиме справжня подільська врода.
Gismeteo 
