Направду за таку відданість і незрадливість редакція щиро вдячна нашим передплатникам, які не одне десятиліття з нами. Тож і знайомству з Володимиром Івановичем Буряком, який вже три десятки років читає улюблене видання, неабияк раді. Досить скромний та інтелігентний чоловік, за плечима якого цікаве й насичене життя, тож деякими фактами ми не могли не поділитися з читачами.

Володимир Буряк народився та виріс на Старокостянтинівщині, та доля розпорядилася так, що багато років він прожив в Казахстані. Після служби в армії та навчання у військовому училищі залишився на чужині аж на тридцять років, працював наладчиком на Карагандинському металургійному заводі. Та, зізнається, завжди знав, що повернеться на Батьківщину, яка була в його душі. Він час від часу приїздив додому, не забував рідних, бо тут усе близьке його серцю. І так любив Ялту, в якій відвідував брата, приїздив у відрядження неодноразово, бо таких мальовничих куточків в Україні годі й шукати. Крім того, довелося побувати і у Німеччині, познайомитися з цією країною ближче.
«Проте найбільший відбиток, звісно ж, залишила в пам’яті казахстанська земля, де довелося звикнути до помірно-суворого клімату, бо, до прикладу, в жовтні вже сніжило й мороз не шкодував сил, – ділиться Володимир Іванович. – Ми навіть там жартували: «Сьогодні на вулиці тепло – лише 25 градусів морозу», бо звичною температурою було понад тридцять градусів і вітри в степах безжалісні». А влітку буяли тюльпани, та так яскраво, що очей не відвести – степи сяяли різнобарв’ям, – згадує співрозмовник. – Спека змінювалася прохолодними зливами, словом – погода дивувала щоразу, та за роки звикаєш до всього.
Однак українська батьківська земля, така рідна, своя, бо тут поховані батьки, родичі та дружина (світла їм пам’ять), тут кожен куточок мовить одне – «ти вдома»… Тож, не роздумуючи, повернувся вже назавжди».
P.S. За добрі слова при теплій розмові на адресу «Подільських вістей» хочеться щиро подякувати й побажати нашому передплатникові в новому році міцного здоров’я та довгих років життя!