Петро Мацкайло назавжди увійшов в історію Грузевицької школи.

Журналістська нива щедра на гарні зустрічі, нові знайомства. І кожен герой написаного матеріалу, і кожна поїздка у найвіддаленіший  чи близький населений пункт краю залишає свій слід у пам’яті,  нерідко нагороджує новими   друзями, однодумцями. Проте, якщо відверто, є зустрічі, які залишають відбиток  у серці. До таких віднесла б знайомство з Альфредом Казимировичем Ружицьким - постійним незмінним нашим передплатником. Знайомі з ним не один рік. Власне про нього, репресованих батьків-«куркулів», жахіття дитинства-юності дитини ворога народу написала лише у цьогорічному листопаді. Проте тем, зініційованих цим небайдужим до подій в області, державі глибоко освіченим чоловіком, у нас, журналістів «Подільських вістей», було чимало.

…Того дня 82-річний Альфред Казимирович прийшов до редакції з грубим зошитом, у який ретельно впродовж десятиліть виписував, беручи у відповідних установах, справи репресованих родичів, свідчення очевидців і їхні власні, протоколи, накази про страту ворогів народу, документи про їхню реабілітацію. А ще – зі світлинами, документами, пожовклими від часу папірцями: «На похороні другого директора Грузевицької школи Олександра Сідлецького, закцетовуючи увагу на славному життєвому шляху померлого, зауважили, що про першого директора невідомо нічого – лише прізвище, – каже. – На жаль, я теж не так багато знаю: пізно почав збирати відомості про родичів, треба ж було раніше, коли ще жили ті, хто знав, проте – якби молодість знала… Але хоч щось. Бо як випускник Грузевицької школи, вважаю несправедливою таку прогалину в історії».
Петро Антонович Мацкайло, перший директор Грузевицької школи, був одружений з моєю тіткою Ціцелією Ціхоцькою. Ділюся з читачами тим, що вдалося по дещиці назбирати.
Він народився 18 червня 1887 року в селі Новокостянтинів Летичівського повіту Подільської губернії, в селянській сім’ї. З відзнакою закінчив школу, затим, також з відзнакою, у 1906-му – Кам’янець-Подільську духовну семінарію. Був призваний до війська. Після п’ятирічної служби в армії повернувся на батьківщину. З 1911 по 1914 працював вчителем у сільській школі. Отримавши паспорт, у 1914-му Петро Антонович переїхав до Грузевиці Чорноострівського району. Тут зустрів свою долю – мою тітку. Забігаючи наперед, скажу, що в них народилася донечка, проте невдовзі померла. За кілька років мудрого чоловіка призначили директором школи. Цю посаду він обіймав до 1938-го – до самісінького арешту.
«6 червня 1938 року, – читаємо вже на сторінках зошита, – органами НКВС Петро Мацкайло за активну участь у антирадянській націоналістичній організації був заарештований. 28 вересня, відповідно до вироку суду, був розстріляний. 11 квітня 1958 року посмертно реабілітований…» Як мало слів, яка страшна за ними доля. Зі свідчень односельців, ретельно виписаних у тому ж зошиті, Петро Антонович був дуже високоосвіченим, порядним, грамотним, брав активну участь у житті села. Вирізнявся надзвичайною людяністю: будучи в бригаді комбідівців, старався захистити селян. До прикладу, коли прийшли до Едуарда Петровського вилучати хліб – члени бригади по всіх закутках обнишпорили, Петро Антонович схованку знайшов, проте не видав. Тож родину не покарали, і вона залишилася з продуктами. Про це розповів син Петровського Анатолій.
У тому ж зошиті переписані заяви-звернення дружини реа- білітованого «ворога народу» щодо повернення їй 215 карбованців 28 копійок, які поклав на книжку ще в 1934-му її чоловік; протокол, у котрому переписані вилучені під час арешту речі, серед них: золотий годинник, мисливська рушниця, хром на шкіряне пальто, драпові тканини, шерстяні обрізки на костюми, дві каракулеві шкірки, теплі хутряні мисливські чоботи, черепиця…
…Це останнє випускне фото з першим директором Грузевицької школи. В 38-му його розстріляли.