Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 186

розвідник з 16 батальйону про бої за Авдіївську промзону

Молодший сержант Руслан Цішковський потрапив до армії з четвертою хвилею мобілізації. «Спочатку сподівався на повістку, а згодом, коли зі сходу почали привозити полеглих земляків – сам пішов до військкомату», - розповідає Руслан.

А далі була підготовка на Рівненському полігоні. Згодом його направили у Харківську область, де Руслан і потрапив до 16 мотопіхотного батальйону «Полтава». Там він пройшов місячний курс розвідувальної підготовки. Перша його ротація була на Луганщину, неподалік Щастя. А згодом бійців перекинули в район Зайцевого.
Найважчим випробуванням для головного сержанта розвідувального взводу і його товаришів стали важкі і запеклі бої в районі Авдіївки. Саме позиції неподалік цього містечка і зайняв батальйон під командуванням Олега Громадського восени 2015 року.
Ворог вів вогонь по позиціях мотопіхотинців з важких мінометів та артилерії. Діставалось і містечку. На той час в промзоні не було українських опорних пунктів, вони були розташовані західніше. Користуючись цим, ворожі ДРГ постійно обстрілювали наші позиції, створюючи небезпеку вже й для мирних мешканців Авдіївки, на околиці якої залітали міни та снаряди. На південь від промзони ворог закріпився на Малих Дачах і біля зруйнованого залізничного мосту.
Руслан з товаришами, по тільки їм відомих стежках, проводили розвідку ворожих позицій. «Якось вчергове ми вночі зайшли на промку, обладнали спостережний пост у напівзруйнованій будівлі, замаскувались і почали спостерігати», - пригадує ті події розвідник. - Ворог, не підозрюючи про присутність розвідників, поводив себе безпечно. Уявляєте: в темряві рухається вздовж бетонного паркану група з 6-7 чоловік. Йдуть, підсвічують ліхтариком під ноги, тихо перемовляються між собою. Руки до болю стискають зброю, не раз ловили їх в приціл оптики, так хотілось вжарити, але нашим завданням було вивчити розташування ворожих постів і позиції та маршрутів руху підсилення», - продовжує Руслан.
Саме після ретельної і кропіткої роботи розвідників, командуванням було прийнято рішення висунутись вперед з метою відтіснити ворога з промзони і дачного масиву та взяти під вогневий контроль трасу, якою терористи безперешкодно перевозили боєприпаси з Донецька у Горлівку.
Першими на промку зайшли розвідники батальйону та бійці з бригадної розвідроти. Допомагали активно й побратими з окремого розвідувального батальйону. Тихо і непомітно зайшли, укріпились і тоді вже нічого не стримувало наших бійців. Ворог був шокований таким поворотом подій. Тим часом розвідникам на підмогу підтягнулись піхотні підрозділи, що почали закріплюватись і облаштовувати бойові позиції.
Ворог, отримавши добряче по зубах, почав застосовувати свою перевірену тактику – посилені обстріли з важкого озброєння та активна робота ДРГ. Відстані між укріпленнями в деяких місцях була близько 100-200 метрів. Така специфіка оборони промзони.
В Новорічну ніч ворог «привітав» українських захисників «Градами». І на Різдво теж. А ще дошкуляли снайпери. Наші бійці теж в боргу не залишались, ворог зазнавав відчутних втрат.
…Якось під ранок, на позиції, обладнаній в розбитому приміщенні, Руслан уважно спостерігав за ворожими позиціями. Раптом тишу розсікли кулеметні черги, згодом долучився і автоматичний гранатомет. У пробитий в стіні отвір, який на більшу половину був закладений мішками з піском і ящиками, майже над головою розвідника влетів «подарунок». Руслан миттєво впав на підлогу, осколки в сантиметрах над бійцем посікли стіни, і на щастя оминули його. Ворухнув руками й ногами – цілий, - мовчки подумав сержант. Ледь підвівся, в голові паморочилось, все пливло перед очима та хитало з боку в бік, як на катері під час шторму...
5 березня під час мінометного обстрілу загинув командир роти старший лейтенант Андрій Ярешко. Міна розірвалась за п’ять метрів від офіцера, шансів врятувати життя не було. Там же загинув і старший солдат Руслан Марченко. «Найважче було ховати своїх друзів», - з сумом каже Руслан. - 8 березня, на свято жінок, ми привезли тіла побратимів до них додому. Ця картина у мене й дось перед очами, - каже він, випалюючи одна за одною декілька цигарок.
Після звільнення Руслан трішки відпочив, і рвався знову у рідний батальйон. Там потрібні були досвідчені бійці. Але дружина і діти стримували його. Та й наслідки численних контузій на війні, щоденні навантаження: фізичні і психологічні, давали взнаки. Тоді він підписав контракт і тепер проходить службу в Центральній автомобільній базі зберігання та ремонту, що дислокується в Старокостянтинові. Майстер цеху регламенту автомобільної та спеціальної техніки молодший сержант Руслан Цішковський – один з найкращих фахівців-ремонтників частини. Він знає ціну і важливість справної бойової техніки на передовій.
Руслан не впевнений, чи пов’яже він своє майбутнє з армією. Весною закінчується трирічний контракт. Але те, що зробив у своєму життя цей мужній чоловік, ставши на захист своєї держави – заслуговує великої поваги. Це вчинок справжньої і щирої людини, далекої від армії в мирному житті, але сильної духом на війні.