Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 467

Майор Євген Савінкін, заступник начальника військового шпиталю з морально-психологічного забезпечення, бої за визволення Станиці Луганської влітку 2014 завжди пригадує з хвилюванням.

…Граната з підствольника вибухнула поруч, майже під ногами, і відлетівши на декілька метрів, офіцер кілька секунд лежав нерухомо. Різкий біль у ногах та животі привів Євгена до тями. Ворухнув однією ногою, згодом іншою — цілі, а тут нові вибухи і поруч, біля переднього колеса ЗІЛа, і вже стогне поранений солдат.
Підповзти до товариша він не міг, отож крикнув бійцям, щоб забрали пораненого та відходили. «Сова» перезарядив автомат та підготував гранату — для себе, про всяк випадок. Короткими чергами, прикриваючи побратимів, Євген вів вогонь по ворогах, які наближалися.
Але бійці не покинули свого командира, діставшись до укриття, вони прицільним вогнем зупинили просування бойовиків, і витягнули скривавленого, пораненого в живіт та ноги капітана…
Для Євгена Савінкіна війна розпочалась 8 травня 2014 року, коли він отримав наказ від командира частини за дві години бути готовим відбути з Хмельницького до навчального центру «Десна», де закінчував формуватися 13 батальйон територіальної оборони з Чернігова. Командування з різних частин відрядило до підрозділу близько десяти кадрових офіцерів на чолі з підполковником Жакуном. Вони сформулювали підрозділ, що пройшов дорогами війни складний героїчний шлях, і тепер продовжує гідно боронити Україну.
З «Десни» вже через кілька днів, батальйон, поповнивши боєкомплект на Полтавщині, прибув у Сватове. Взяли під контроль дороги, обладнали блок-пости та опорні пункти; бійці здійснювали перевірку техніки, людей, вилучали зброю та боєприпаси.
Лінії фронту як такої на той час не було, і доводилось організовувати кругову оборону позицій. Євген з одним із взводів просувався поступово вперед, змінюючи позиції. Співаківка, пізніше Біловодськ, а згодом, зайнявши висоту в районі населеного пункту Плотина, контролювали обстановку на значній території. Це, звісно, не подобалось прихильникам «русского мира» — найманцям з числа козачих формувань та місцевим сепаратистам. Cпокою не було ні вдень ні вночі, — активно діяли ворожі ДРГ, позиції українських бійців обстрілювались мінометами та артилерією, дошкуляли снайпери. Підрозділи батальйону, що поступово підтягувались для перекриття кордону, на своєму шляху зустріли шалених опір, а в районі Макарове потрапили під нищівний вогонь з «Градів» та 152 мм артустановок, що вівся з боку Росії.
Найважчий бій відбувся 18 серпня, коли отримавши наказ, підрозділ Євгена Савінкіна висунувся о 5 ранку на Станицю Луганську. Розвідка ворога контролювала переміщення наших військ, і щойно бійці зайняли позиції на перехресті неподалік пам’ятника князю Ігорю, вони потрапили під шалений обстріл. Там офіцер і був поранений, а далі почався новий етап у житті — етап боротьби за відновлення здоров’я.
В польовому шпиталі неподалік селища Побєда під час операції, йому видалили осколки з живота та направили в Харків, далі — в Хмельницький, а згодом — у Старокостянтинів. Завдяки професійним діям військових медиків та неймовірній силі духу, Євген поступово одужував і згодом повернувся у свій підрозділ. А потім його призначили на посаду заступника начальника військового шпиталю.
Осколки в ногах періодично нагадують про той страшний бій, у якому загинули його підлеглі, і хоча минуло чимало часу, «Сова» й у снах продовжує воювати. А ще частенько сниться Станиця Луганська…