Таки направду, українські жінки не лише найкращі у світі, але й найвитриваліші, найтрудолюбивіші. Особливо – сільські. Почасти дивуєшся: скільки вони вміють, як багато встигають, звідки черпають сили, які важкезні ноші на їхніх тендітних плечах. Втім не жаліються, не нарікають, не забагають, вміють у простому знаходити красу життя і його зміст. Як живеться їм, справжнім берегиням, у, здавалося б, давно забутих Богом і людьми маленьких вкраїнських селах, яких з кожним роком все менше на мапі?
Білка в колесі точно менше кіл намотує, аніж Олена Гаврилюк із Мочулинець, що на Волочищині. Лише уявіть: обійти чимале господарство, дати лад і в хаті, й на городах, й у садках-ягідниках, попорати, видоїти щоднини шість корів (без доїльного апарата). А ще коник є. Біля нього хоч і роботи багато, та без нього ніяк, не лише на сезонних роботах – кожен ранок за кілометр у бідонах, діжках з ним воду удвох привозять. Зміліли криниці у селі, а такій кількості худоби води ой як немало треба. Та ще й ненька занедужала, злягла, забрала донька її до себе… Ця напрочуд гарна, завжди усміхнена, тендітна жінка до праці сільської звикла змалку.

Олена народилася й зростала у Хоминцях Хмельницького району. По закінченні Зеленецького училища, здобувши фах хіміка-лаборанта, працювала в обласному центрі на маслозаводі…
Шляхи Господні незвідані. У Мочулинці приїхала до подруги на весілля. Тут і долю свою зустріла. За місяць з Петром побралися. Народилася донечка Оленка, а небавом лелека Миколку приніс. Попервах жили з батьками чоловіка, а як діти підросли – молода сім’я пішла жити окремо. Дітей своїх подружжя Гаврилюків теж до праці ледь не з пелюшок привчило. «Я коником молоко по селу збирала, – пригадує ті давні часи Олена Олександрівна, – худоби тоді в селі вистачало, голів, напевно, зі сто було, це вже зараз корови тримають лише чотири господарства: у мене шість, у моєї свахи чотири… Діти перед уроками поїдуть по селу, позливають молоко у бідони, привезуть додому, я, до того часу господарство обійшовши, на заготівельний пункт везу. Так само перед уроками допомагали діти сіно сушити, звозити. Та й, зрозуміло, в позашкільний час син й донька завжди чимало обов’язків мали».
Петро трудився у колгоспі водієм, Олена – у ланці. «Весело тоді було, – посміхається, – вирувало життя в селі, молоді було, дітей, не те, що зараз... Машина зранку збирала нас, а увечері по домах розвозила. У кого мама вдома – простіше значно, я ж мусила встигнути в обід з поля прибігти додому худобу подоїти».
Коли у приміщенні, що вже під церкву переоблаштували, магазин був, Олена Олександрівна у нім торгувала. Давно вже магазину нема. Раз на тиждень пропонує нехитру продукцію так звана привозна лавка. До траси сім кілометрів – до районного чи обласного центру не дуже й наїздишся – для якого підприємця рентабельний такий рейс: одні пенсіонери, куди їм щоднини добиратися? Молодь роз’їхалася – про роботу ж бо й мови нема. Не чутно галасу малечі – нема дітвори в селі. Так вже сталося – вимирає колиска нації.
Канули в Лету колгоспи, роботи катма, а виживати треба, і дітям хочеться кращої долі. І що, переїздити? Куди? Тож суттєво примножили і так чимале господарство.
Діти порозліталися з батьківського гнізда, створили власні сім’ї, подарували батькам двох онучок і двох внуків. Аня, Яна, Діма і Ваня – найбільша втіха і розрада для бабусі й дідуся. Приїздять з батьками на вихідні, на літні канікули. Мешкають найрідніші в обласному центрі. Син, донька, невістка і зять підсобляють, чим можуть. Подружжя Гаврилюків придбало мотоблока, трактора, бо ж городів чимало, мішанок, кукурудзи не напасешся на таку кількість худоби, та й городину вирощують. «У мене навіть донька мотокосою так вправно орудує, приїде, пообкошує все», – розповідає Олена Олександрівна. А у будні дні вся робота на героїні нашої оповіді. Чоловік рік тому влаштувався в Хмельницькому на роботу, в дорожню бригаду, асфальт вкладає, бо у селі давно нема де працювати, та й людей праце- здатного віку у нім майже не залишилося. Тож додому теж приїздить на вихідні, і то – не завжди така нагода трапляється. Діти давно просять неньку, щоб спродала худобу, бо ж важко. Не піддається. «Поки є сили, хочу бодай чимось дітям-внукам допомогти», – переконує. – А ще дуже хочеться, аби малеча найсмачнішим ласувала, тож посадила чималий шмат малини, вона так гарно плодоносить, крупної смородини понад сімдесят корчів, є сад.
Це ж скільки все це потребує рук. Встає Олена Олександрівна удосвіта. Кожен ранок починається з привезення води, далі традиційно – обійти, нагодувати, помити, видоїти, викинути гної, такі ж процедури в обід і ввечері. Тож лягає поночі. Через два дні машина приїздить збирати молоко. Нині його по 6,30 приймають за літр. Це до покупця у місті воно в рази дорожче доходить. Отакого б заробітку бодай на день спробувати тим, хто нам мінімуми прожиткові встановлює і не знає, як насправді живеться чи то виживається без зарплатні у сотні тисяч гривень. Окрім господарства, вистачає роботи хатньої, на подвір’ї, в сезон – закрутки, консервації. Хвора ненька догляду потребує…
Втім на труднощі ця дивовижна жінка не нарікає, любить життя, любить українську пісню, завжди душа будь-якої компанії, і трудитися любить, по-іншому себе не уявляє. Найбільше болить жінці війна, що ніяк не закінчиться. Щоднини зі сльозами дивиться новини. З кожною мамою оплакує загиблого захисника, бо так багато все ще гине цвіту нації. Вона, як ніхто, знає, як пекельно важко чекати, як не спати, як навіть не посивіти, а повністю побіліти, коли дитина на війні. «У Дмитрика, онука, якраз був день народження, коли синові прийшла повістка, – змахує підступну сльозу. – Микола пішов на схід за третьою хвилею мобілізації. Після навчань – Донецьк. Дзвонив рідко, казав, що все добре. За шість місяців прийшов у відпустку, і знову – на війну. Я ж, випроводжаючи, вчепила сину хрестика і молитву прочитала, та я щодня і щоночі молилася. Аж далеко згодом син зізнався, що врятували їх ті обереги: машину, на якій їхали, розірвало вщент, вони вціліли дивом… Ще три роки Микола служив за контрактом в обласному центрі, нині працює в тій фірмі, що і батько».
…Олена Олександрівна дуже не хотіла, аби про неї писали, скромно запевняла, що нічого особливого не робить. Але в тій «неособливості», в тій безмежній любові до рідного краю, в тому найвищому прояві материнства і непідробної жіночності і є справжня сутність споконвічного українства.