Для редакційного колективу нинішній день – особливий: ювілейний день народження завітав до заступника редактора, голови профспілки первинної організації газети, високопрофесійного, знаного й шанованого не лише на Поділлі журналіста, надзвичайно красивої, напрочуд мудрої, неймовірно талановитої, енергійної жінки Світлани Василівни ШАНДЕБУРИ.
Більше тридцяти років присвятила ювілярка рідному часопису, завжди сповідуючи принципи високопробної журналістики, непідробної порядності, виправданих вимогливості і строгості, справжньої людяності. Її публікації, зарисовки, інтерв’ю, журналістські розслідування неодноразово відзначалися на обласному й всеукраїнському рівнях. Чимало грамот і подяк прикрашають стіни її кабінету. Проте найбільша подяка за нелегкий журналістський труд – повага і любов читачів, передплатників, героїв матеріалів, яких щоднини, і в тому Божий промисел професії, все більше. Кожен з них неодмінно залишає слід у серці, пам’яті…
А що на душі цієї неймовірної людини у такий знаковий день? Ми попросили її поділитися сокровенним і з нами, і з читачами.

Про близьких і дорогих людей писати дуже складно, адже прагнеш добрати особливі слова, зуміти передати всі ті світлі й добрі почуття, які йдуть з глибини душі. І зараз маю на увазі не лише свою сім’ю, а й редакційну родину.
Чому зараз про них – моїх колег, газету, журналістику? Бо, мабуть, в один із ювілейних днів свого народження, коли стоїш на порозі нового етапу в житті, ти раптом відчуваєш гостру потребу поділитися чимось дорогим і сокровенним, згадати тих, хто в твоєму житті має значення.
Коли ще під час навчання у школі кореспондент нашої віньковецької газети «Сільські новини» Валентина Березюк запропонувала мені, відмінниці, написати відгук на одну з публікацій, я навряд чи тоді розуміла, що роблю доленосний крок. І пізніше, коли опинилася перед вибором, ні вмовляння директора музичної школи Миколи Марковича Бідюка продовжити навчання в музучилищі, ні аргументи вчителя біології Івана Семеновича Кенса присвятити себе цій науці, не перевершили мого бажання відкрити для себе непростий світ журналістики. Хоч відстань між тим підлітковим рішенням і нинішнім днем усе дедалі більша, я й досі вважаю Валентину Березюк та Йосипа Ядуху, тодішнього редактора «Сільських новин», хрещеними батьками в моїй професії.
І навіть, прийшовши працювати в обласну молодіжну газету «Корчагінець», а потім «Радянське Поділля» – «Подільські вісті», мені неодноразово доводилося спілкуватися з Валентиною Березюк, яка стала редактором старокостянтинівської, потім – хмельницької районки, і Йосипом Ядухою, заввідділом, а далі й редактором «Подільських вістей», я з радістю продовжувала навчатися у своїх перших наставників, по краплинках наповнюючи глек вже свого досвіду.
Якщо хтось вважає, що газета – це суцільний позитив, популярність, піднесення, це не так. Ти маєш бути готовим, що думки про роботу не відпускатимуть тебе ні в вихідні, ні в свята, що навіть у снах ти «прокручуватимеш» розмови, абзаци, ситуації, адже журналістика, насамперед, це надвисока відповідальність. Тому дуже образливо, коли в нашу професію приходять з “брудними черевиками”, кидаючи “болото” й на інших колег. Прикро, але випадкових людей у ЗМІ вистачає.
А я невимовно щаслива, що свого часу пройшла серйозну школу журналістики Львівського університету, коли не було ні платної форми навчання, ні навіть натяку на те, що за екзамен можна заплатити. Бо багато читати, вражати ерудицією, інтелектом було своєрідною модою. Я й досі переконана, що наш курс на факультеті був найкращим, адже через стільки років, ми не пориваємо зв'язку, дорожимо одне одним.
Та й колективи, де довелося працювати і які завжди об'єднували газетярів найвищого рівня, вважаю подарунком долі. І хоч зараз не називаю імен десятків талановитих журналістів, знаю: у таких людей можна вчитися все життя і надихатися ними. Дуже шкода, що багато з них відлетіли, наче лелеки, в інший світ, і вже не повернуться. Як часто «згорали» на роботі їхні нервові клітини (що не відновлюються), та справжньому журналісту без «нервів» ніяк. Втім на цю особливість мало зважають, якщо відчувають читацьку любов.
Нині кажуть, що газети відживають своє, відходять в історію. Проте це вигідно тим, хто розуміє, яку роль насправді відіграє друковане слово. Бо, приміром, у часи стрімкого прогресу успішні англійці свій день все ще розпочинають з газети, не надто довіряючи «вінегрету» в соцмережах. Невже англійці дурніші за нас, українців? Чому не відмовляються від газет інші, значно розвинутіші країни, де тиражі видань зростають? Є над чим подумати.
«Подільські вісті», які за тридцять років роботи в редакції стали моїм життям, переступили своє сторіччя і, незважаючи ні на що, рухаються далі. Як і в кожній сім'ї, в нашому колективі свої переживання і радощі, свої здобутки і поразки. Ми різні, по-різному сприймаємо світ, і це дає можливість наповнювати редакційну атмосферу, нашу спільну творчість особливим змістом.
Не заперечити, що характер, емоції газети визначає також читач. Ми з вами в одному човні, де усім так потрібна підтримка. І, відкриваючи нову сторінку в завтрашній день, хочу, щоб разом нам пливлося легко. Ще довго-довго.

Тож вітаємо Вас, Світлано Василівно! Нехай життєвий і творчий шляхи будуть довгими-довгими, яскравими, сповненими вагомих здобутків і тільки позитивних моментів, щедрими на любов і повагу. Здоров’я Вам преміцного, сімейного затишку. Нехай материнське серце часто пришвидшує ритм від досягнень і щасливих моментів донечки.
Дякуємо за відданість газеті і журналістиці, високий професіоналізм, особливі організаторські здібності, а також – за приклад, щирість, небайдужість, активну громадянську позицію, непідробне життєлюбство.
Ми точно знаємо, що найкращий Ваш матеріал неодмінно попереду, і дуже хочемо, аби ще багато десятиліть сторінки рідного часопису прикрашали Ваші публікації, присвячені подолянам, а нам, колегам, не втомлюйтеся й надалі щоднини дарувати щиру посмішку, підтримувати добрим словом, дотепним жартом, неперевершеним співом.
З роси й води Вам, дорога ювілярко!