На підвіконні знову рясно зацвіла фіалка, намагаючись своєю красою порадувати  господиню дому.  «Цей вазончик  подарував мені Максимко, –  каже  Людмила Свінціцька,  ледь стримуючи сльози. –   Ще змалечку любив робити приємні сюрпризи.  Та й без подаруночка ніколи не приїжджав додому, коли навчався у військовому інституті...» 

Із світлин, що на стіні, Максим щиро посміхається. Як швидко її синочок виріс! Ще недавно він, малий школярик, повертався зі школи з рюкзаком, а вже у військовій формі їхав на навчання у Київ, – змужнілий та дорослий.
Ніколи його не хвалила, хоча своїм старанням намагався потішити матір, – і як ще першокласником мережив аркуші зошита, коли з математики отримував гарні оцінки. Понад усе любив читати. Бібліотекар була розгублена, бо вже не знала, яку з книг допитливому школяреві запропонувати, всю літературу прочитав. І не дивно, що став найкращим читачем року, перемігши у всеукраїнському конкурсі. Мав нахил до природничо-математичних предметів. Готуючись до олімпіади з географії, засиджувався над енциклопедіями. Вчителі були впевнені — здібний учень обере педагогічний вуз. Проте Максим марив військовою службою, наполегливо загартовуючи себе фізичними навантаженнями. Захоплювався футболом, баскетболом, мав розряд із шахів.
...На згадку залишилася світлина, коли Максим отримав диплом та звання лейтенанта. До Києва Олександр та Людмила Свінціцькі поспішили, щоб його привітати. Проте навіть не встигли ним натішитися. Відразу ж, другого дня після випуску в інституті, був відряджений у 44-ту окрему артилерійську бригаду, а звідти в зону АТО.
Завжди не те щоб вчинком, а й словом боявся засмутити матір, а коли телефонував, то про війну не згадував, хоча й перебував під ворожим обстрілом. Розпитував про здоров’я рідних, цікавився новинами рідного містечка та про свого улюбленця Вікінга, німецьку вівчарку. Якось похвалився, що в нього з’явився чотирилапий друг, який вірно несе службу. Та ще й світлину надіслав телефоном, напевне, хотів розрадити батьків.
Ще з дитинства, згадала Людмила Миколаївна, до тварин Максимко ставився співчутливо, зносив додому бездоглядних собак та кішок і доглядав за ними.
З нетерпінням чекала сина. Уже наближався час ротації, але Максим не обіцяв, що повернеться додому. А їй так хотілося у свій день народження, 21 грудня, пригорнути, обійняти одного-єдиного синочка. Бо кращого подарунка не бажала.
Уже й не сподівалася Максимка побачити, бо кільканадцять хвилин залишалося до опівночі, але раптом почула, що хтось пробіг біля вікна, й на порозі дому побачила усміхненого синочка.
Коли в тихе, розмірене життя вдерлася війна, то завжди зустрічала й проводжала сина зі сльозами на очах. Знову вирушив у зону бойових дій. «Не плач, мамо, – втішав, – я ж повернуся». Навіть і не намагалася сина відмовити, стримати, бо він — воїн, захисник рідної землі. А на серці було так бентежно й неспокійно.
Як несправедливо! У 22 роки обірвалося життя сина. Не доїхав Максим до місця призначення — 15 березня 2018 року в потязі загинув від рук найманців. «Нелюди, бо безжально убивали. Зрада, чорна й підступна, тягнеться аж до Генштабу. Через неї гинули наші захисники – і у небі, і на рідній землі, – упевнена Людмила Свінціцька. – Здається, цій віроломній війні нема кінця-краю...»
Від розпачу й горя жінка тяжко захворіла, тривалий час лікувалася. Та все ж знайшла сили і торік, влітку, поїхала у Київ, до Стіни пам’яті. Торкнулася до світлини сина, серце стиснулося від болю. Згадалося їй, як Максимко схвильовано розповідав про захисника Донецького аеропорту Ігоря Брановицького. Захоплювався його мужністю, бо він не залишив поранених побратимів і потрапив у полон. Був гордий тим, що долучився до марафону вшанування безстрашного кіборга, якого закатували вороги. Серед тисячі світлин вгледіла й Ігореву. Їх, згорьованих матерів, навіки поєднала пам’ять про їхніх дітей.
– Не знаю, де ще можна зустріти стільки прекрасних людей, світлих облич – знайомих і незнайомих, які втратили найрідніших, та не збайдужілих до чужого горя, – продовжувала Людмила Свінціцька. – Знаходять сили для посмішок, слів підтримки одне для одного та обіймів. Біля української Стіни плачу зрозуміла, що не можна здаватися й опускати руки, коли впевнена, що уже межа...
Все ж серце не хоче підкорятися розуму. Самотньо й нестерпно без синочка. «Згасла радість, а наша хата та й життя стали пусткою», – зітхає жінка. Та лише світлі спогади, в які часто закутується, зігрівають зболене серце матері, стають розрадою. І від них «оживає» заради пам’яті про свого Максимка.