Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 324

Направду редакція гордиться своїми відданими читачами, які, попри нинішнє непросте життя, фінансову скруту, все-таки залишаються з нами, проявляють небайдужість – надсилають листи, діляться своїми думками, тривогами й проблемами, а ми, за можливістю, намагаємося їх підтримати словом на шпальтах видання.

За таку незрадливу й щиру любов редакція «Подільських вістей» вдячна нашому читачеві Андрію Андрійовичу Сікомасу та його дружині Євдокії Іванівні, з якими й познайомилися в селі Копачівка на Деражнянщині. Пан Андрій брав участь у розіграші серед ветеранів-передплатників, отож ми вирішили привітати переможця і вручити йому особисто подарунок.

Наша зустріч була надзвичайно теплою, а розмова легкою й невимушеною, а інакше й бути не може, бо ми, як то кажуть, вже за стільки років стали, наче рідні.
Наш читач поділився досить цікавими фактами зі свого життя, яке було насиченим та дуже активним. А це й не дивно, бо пов’язав свою долю із військовою справою, отримав звання полковника. А скільки вже нагород і різних грамот – всіх не перелічити.
Андрій Адрійович народився у важкий післявоєнний період на Деражнянщині в сім’ї звичайних сільських трударів. Після закінчення школи рік працював у рідному колгоспі, а згодом разом із молодими товаришами вирушив до Калінінграда вступати в інженерне військове училище, з якого й розпочалася абсолютно нова сторінка життя, бо він потрапив на службу в Хасанський район на півдні Приморського краю Російської Федерації. Згадує співрозмовик ці часи, як одні з найскладніших, бо умови перебування були жахливими.
В житті, як пригадує пан Андрій, доводилося часто змінювати місце проживання – доля закидала його в різні куточки – то на Батьківщину, то знову на чужину. Так між переїздами він одружився з однокласницею Євдокією, а згодом і двох синів дочекалися.
Та доля готувала для нього справжнє випробування, адже довелося брати участь у бойових діях в Афганістані. Полк, у якому він проходив службу, виконував військові завдання в Термезі по переправі військової техніки та особистого складу на території Афганістану. Також військові займалися зведенням наплавних мостів між Радянським Союзом і Афганістаном. «Там ми врешті й зрозуміли, що означає насправді військова служба, – говорить Андрій Андрійович. – Коли побудували у 1982-му капітальний міст, мене призначили його комендантом».
Після цього життя закинуло в Луганськ, де ще прослужив п’ять років і був звільнений зі Збройних сил України у зв’язку з реформуванням.
Після виходу на пенсію переїхав на Хмельниччину разом із дружиною. І вже багато років біля батьківської хати цвітуть яскравими барвами квіти, посаджені Євдокією Іванівною. А тим часом Андрій Андрійович веде домашнє господарство.
Вже й дочекалися пра- внучку Аріночку, якою тішиться неабияк дідусь Сергій (син Андрія Андрійовича). Він у свій час продовжував справу батька
– служив у ЗСУ. Щоразу радіють приїзду в Копачівку онуків Людмили й Андрія, тож бабуся Євдокія має привід напекти смаколиків.
Тож хочемо побажати нашим читачам ще довгих років життя і міцного здоров'я! Нехай Всевишній береже всю вашу родину.