Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 718

Дивлячись на Катерину Свистун із села Постолівка Волочиського району, важко й повірити, що вона мати сімох дітей. І не лише мама, а й бабуся.

Про таких, як Катерина, часто кажуть «моторна». Вона й справді настільки енергійна, жвава, що диву даєшся. Мабуть, саме ця ознака характеру завжди допомагала їй справлятися з вихованням маленьких дітей, домашніми клопотами, навчанням, роботою… Давати усьому раду, не нарікати на життя – це і справді риса особливих людей.
Її батько родом із села Зайчики, але, присвятивши своє життя військовій службі, час від часу мусив змінювати місце проживання. Катя народилася в Одеській області, на межі з Молдавією. Пригадує, коли була малою, то рідні жартували, мовляв, тато українець, мама – росіянка, а донька – молдаванка. Та згодом сім’я змушена була переїхати на Волочищину, в село батькового дитинства.
Навряд чи думала тоді Катя, що тут зустріне свого судженого, що кохання візьме її в такий полон, коли не зважатиме ні на юний вік, ні на пересуди сторонніх. У сімнадцять вона стала дружиною Андрія, влаштувалася на ферму, народила доньку Дарію. Планувала, що, здобувши спеціальність повара, зможе працювати в колгоспній їдальні. Диплом отримала, а колгосп розпався. Та журитися з подібних причин вона не звикла, бо знає, що з кожної ситуації можна знайти вихід.
Одне за одним Бог давав Каті й Андрію діток. І, піклуючись про них, самі збудували хату в Постолівці, самі господарювали, заробляли на хліб і до хліба.
– Ми змалку привчали своїх дітей, що старші повинні турбуватися про молодших. Змалку вони знали свої обов’язки, доглядали за братиками і сестричками, – розповідає Катерина Олексіївна. – І так, Богу дякувати, й не зогледілися, як виросли наші пташенята. Четверо дівчаток і троє хлопчиків – наша сім’я, яку дуже люблю.
Найстарша 23-літня Даша вже заміжня, живе зараз у Франції. Танечка – у Рівному, теж одружена, і сама стала мамою. Обидві отримали вищу освіту, і я дуже цим горджуся. А наймолодшій нашій донечці зараз п’ять років, відвідує дитячий садок у Тарноруді. І ще маємо троє школяриків, які теж навчаються в сусідньому селі.
Діти – то справжнє багатство, яке перевершує всі цінності світу, – запевняє сорокалітня жінка. – Не скажу, що ростити дітей легко і просто, але важливо, як ти самоорганізовуєшся, які правила встановлені в твоїй сім’ї. І коли маєш підтримку, все вдається.
Дехто скаржиться, що немає в селі роботи, що копійки ніде заробити. А хіба під лежачий камінь вода потече? – запитую у таких. Я ось і в саду працювала, і в будівельній бригаді – робочі руки нині потрібні. А потім три з половиною місяці стажувалася, щоб влаштуватися на новий свинокомплекс. Так, пробувала разом з іншими заробітчанами працювати в Польщі, але якщо відверто – чужина не для мене, та й у кожному домі потрібна дружина, мама.
Ось уже півроку працюю в колективі ново- збудованого репродуктора, де з’являються на світ маленькі поросятка. Дуже задоволена, що маю роботу поблизу дому, непогано заробляю, бачу своїх рідних, односельчан. Чоловік працює в будівельній бригаді…
Питаєте, про що я мрію? Як і кожна мама, хочу, щоб мої діти були щасливими. Щоб поміж всіма людьми панував мир і спокій. Мрію мати багато онуків, бо в них, як і в дітях, також наше продовження…