Невже в змозі людина перенести стільки випробувань і не втратити сили духу, цікавості до життя? – ловиш себе на думці, слухаючи розповідь про Марію Улянівну Грищук.

У двадцять п’ять літ, з трьома маленькими дітьми, біля спаленої німецькими окупантами хати в Клубівці, їй здавалося, що наблизився кінець світу. Скільки простояла так, онімівши, не знає, а далі стали шукати прихисток. Його знайшли в Маріїної матері в Михнові на Ізяславщині, в невеличкій хатині якої й без них тулилося дев’ятеро душ. Так разом і зносили страшні роки, які ніколи не зітруться з пам’яті.
Чоловік Марії загинув на фронті у перший рік війни. Не бачив, як росли діти, як одружувалися… Мама замінила їм батька. І не лише в любові, а й взявши на себе увесь тягар чоловічих турбот. З усіх сил «тягнулася» Марія, щоб збудувати свою хатину, забезпечити дітей своїм дахом над головою. В колгоспі чіплялася за будь-яку роботу, аби якось зводити кінці з кінцями, та злидні, на жаль, не минали їхню сім’ю.
Нагородою за важке життя вважає Марія Улянівна своїх дітей. Син став військовим, дослужившись до звання полковника. Та як боліло мамине серце, коли дізналася, що він братиме участь у військових діях в Афганістані. День і ніч благала Господа, щоб повернувся живим. І вимолила у нього зустріч з сином – живим і здоровим. Правда, пережила мама свого синочка, і рана на її серці й досі не заживає від того, що рано пішов від неї у засвіти.
Одна з її доньок нині проживає у П’ятихатках на Дніпропетровщині. Не часто, але старається довідуватися. Була й минулого року, коли Марія Улянівна Грищук святкувала своє сторіччя з дня народження. Так, Бог дарував їй хоч і нелегке, але довге життя. Сама жінка каже, що сили їй завжди давала молитва, а душевний спокій знаходила, відвідуючи церкву. У цьому, висловлює припущення, і є секрет її довголіття.
Гучне святкування, з музикою, з гостями влаштувала для мами у сторічний ювілей донька Раїса, з якою нині разом проживають у селі Завадинці Ізяславського району.
– Як не відзначити такий поважний ювілей?! Не кожному щастить перетнути столітню межу, – каже 82-річна Раїса Романівна. – Знаєте, двом старим людям живеться непросто. Палимо дровами, то їх же треба привезти, порубати. У домашньому господарстві тримаємо ще кілька курей. Не те вже здоров’я, коли можна бігати, трудитися. Мамі 101 рік, та вже більше десятка років вона не бачить. Добре, що через хату може перейти, за стіну тримаючись. День проводить за тим, що слухає телевізор, то й мені новини розказує. Хоч роки поважні, а пам’ять має добру. Іноді підказує, що і як маю зробити.
Залишились ми з мамою, як дві кульбабки. Мій чоловік помер сім років тому. Як і я, працював усе життя в колгоспі. Я – і свинаркою була, і телятницею. Чоловік – трактористом, комбайнером, їздовим – де треба було, там і трудився. Інсульт забрав його від нас, і так не вистачає нам чоловічих рук, – продовжує Раїса Романівна Павлюк. – Хоч працювали тяжко, але пенсії заробили малі. Добре, що змогли селяни отримати земельні паї, то хоч якась людям допомога. Але, крім того, літнім людям потрібна увага, добре слово. Від того на душі завжди стає тепліше.