Зустрілися ми нещодавно з подругою, це було ще до початку небезпечного періоду смертоносної епідемії – розмови за чашкою кави тоді не становили ніякої загрози. Вже зараз спілкуємося телефоном, і подруга висловлює величезний жаль та співчуття тим людям, зокрема італійцям, які найбільше постраждали від коронавірусу. Ось про що розповіла мені Іванна.

«Весела, сповнена жвавого гамору, сонячна Італія… Саме такою було перше враження від цієї країни, втім, яке не змогли зіпсувати деякі негативні моменти перебування в ній.
…Вперше потрапивши до італійського Беневенто, була вражена великою кількістю наших співвітчизниць, яких на вулицях видно, як то кажуть, за сто метрів. Іноземних заробітчанок там, подейкують, стільки, що майже кожна третя сім’я послуговується їхньою працею. Відрізняє українок не лише мова, а й зовнішність, манери. Італійки – розкуті, впевнені у собі, в «летючому» вбранні: вільного крою балахони, великі шарфи, обов’язково довге волосся. Наші як наші – в скромних пальтечках чи куртках, переважно насторожені та допитливі погляди. Блукають невеликим, але дуже красивим парком, гуляють вуличками. Із задоволенням пішли б у крамниці, але нашим баданткам (це по-місцевому заробітчанки, домашні працівниці) туди потрапити не завжди вдається. Вони мають вихідний зазвичай у неділю, коли магазини зачинені, та ще в якийсь із днів тижня – після обіду, а в Італії до 16.00 триває сієста, тобто знову ж таки все зачинено.
У центрі містечка, до речі, з багатющою історією, можна помилуватися знаменитими на весь світ італійськими двориками, архітектурними спорудами, будинками, з-за рогу яких, здається, ось-ось визирнуть середньовічні лицарі.
Та, погулявши, повертаєшся у визначений час до своїх господарів. Я сідала в міський автобус і їхала на околицю міста до старенької 92-річної сеньйори, яка завжди з нетерпінням чекала на мене. Вона хвилювалася, щоб я не заблудилась у незнайомому місті.
Сеньйора Орнальда, незважаючи на свій похилий вік і проблеми зі здоров’ям, сама готувала і вечерю, і обід. Це тому, що у своєму віці вона не змогла б звикнути до чужої кухні, а по-їхньому я готувати ще не навчилася… Звичайно, я допомагала: підносила продукти, чистила, шинкувала тощо. Та допоки не вивчила мову, було складно зрозуміти, що хоче від мене господиня, і це створювало певні незручності. Тому вечорами бралася за словник, вмикала на смартфоні додаток «Перекладач» і старалася засвоїти хоча б найнеобхідніші для спілкування слова.
Згодом (тижнів через два від початку моєї роботи) прийшло взаєморозуміння, і я старалася не розчаровувати свою господарку. Викликали повагу до сеньйори Орнальди її терпіння, ввічливість, її акуратність, та й зрештою те, що у віці за дев’яносто вона чудово готувала.
До своєї мами часто навідувалися діти, які пильно стежили, як я виконую свої обов’язки. Згодом увійшла в ритм життя цієї італійської родини, змирилася з тим, що спочатку не зовсім подобалось. Так, довго не могла звикнути до холоду в будинку (працювати приїхала в грудні). На вулиці було тепло, як за українськими мірками, але ж все-таки зима! У приміщенні батареї жевріли ледь-ледь, адже в Італії теплову енергію, газ економлять, платіжки за це приходять чималі, як пояснила мені сеньйора. Тому я спала під двома ковдрами, ще якимись покривалами, у двох парах шкарпеток…
Вранці, як тільки чула, що Орнальда прокинулась, притьма схоплювалася, одягалася і поспішала на кухню готувати каву – незмінний атрибут життя італійців. Пам’ятаю, як не могла второпати, що в маленьку 80-грамову гейзерну кавоварку потрібно насипати 5-6 чайних ложечок кави, така міцність напою вражала. А пила сеньйора всього ковток… Після сніданку я йшла наводити лад у будинку, десь за годину до обіду господиня кликала мене на кухню, я допомагала їй.
Не можу не відзначити, що італійська кухня смачна і корисна, бо її основу становлять овочі, оливкова олія, густий саморобний помідорний сік. Ніяких майонезів, кетчупів, жирів!
Після обіду могла трішки відпочити. Вечеря о шостій, незмінні улюблені телепередачі сеньйори – ось так і минав день за днем. Там усе життя дуже стабільне, розмірене, «правильне». Та при всій повазі до такого життя, до Італії, в якій держава дбає про своїх громадян, захищає їх, виплачуються зарплати, на які можна небідно жити та ще й винаймати домашніх працівниць, я страшенно нудьгувала. Думки про Батьківщину, про рідних постійно переслідували мене. Вмикала на смартфоні українські відеоролики, пісні, плакала від розчулення…
Не минуло ще й двох місяців, як я вирішила повернутися додому. Ні, мене ніхто не ображав в Італії, родина, в якій працювала, виявилася порядною і доброю, а не всім українкам так щастить! Проте туга за рідним краєм ставала все більш нестерпною.
І ось я вдома, радість повернення неможливо передати. Коли наш автобус перетнув великий банер зі словом «Україна», пасажири в ньому плескали в долоні, а я не могла стримати сліз.
Тепер чітко усвідомлюю, як Боже провидіння вело мене до Батьківщини. Жахливі новини, які щодня передають з Італії, вражають у саме серце. Мені шкода і італійців, що зіткнулися з такою бідою, і наших співвітчизниць, не всі з них мали можливість вчасно повернутися і зараз потерпають на чужині. Якими б не були ті гроші, ті заробітки, Вітчизна миліша й дорожча».