Курси валют

Кожен ранок незмінно починається з зарядки, затим – водні процедури, і – на стадіон. «Все важче дається, та ще шість кругів, а це два кілометри, щоранку проходжу», – посміхається учасник Великої Вітчизняної війни, інвалід першої групи 89-річний Віталій Вінніцький із Городка. Обов’язковими для цього напрочуд щирого й енергійного чоловіка є вечірні й ранішні молитви, початок нового дня ковтком свяченої води… Просто є речі, яким не зраджують. Упродовж життя. Як-от читання улюбленої газети. «Подільські вісті», а до цього «Радянське Поділля» Віталій Антонович читає уже майже півстоліття. Перечитує геть усе, а найбільше до вподоби, стверджує, життєві історії подолян, розповіді про те, як живеться чи, пак, виживається нині в кожнісінькому куточку нашого краю. Раніше читали її з дружиною. Та в липні буде вже вісім років, як сам. Із Марією Семенівною, світла їй пам’ять, душа в душу прожили 57 років, виховали сина й доньку, раділи лелекам, що приносили онуків. Нині не натішиться дідусь чотирма онуками й п’ятьма правнуками.

Життя щоднини звично відриває листок календаря долі людської, стрімко змінюючи буде на було, сьогодення на спомин. Здається вчора, в далекому вже 33-му, просив трирічний малюк, смикаючи маму за спідницю, їсти. Як же хотілося тоді їсти! Не полишає пам’ять і голод сорок сьомого. Не йде зі снів проклята Велика Вітчизняна. Ось вулицею йде німець, аж раптом з ланцюга зривається собака й летить із двору на дорогу, на фашиста. Той як влетів, погрожував матері, що зараз застрелить Віталія. А якось німчура хотіла батька убити…

Віталій із трьома сестричками з самісінького малку допомагали батькам по господарству. Ті підуть на роботу, мама в колгоспі трудилася, батько – зв’язківцем на пошті, дітлахам завдань чимало залишать. Було біля чого трудитися: 60 соток городу, кролики, кури, свині, корівка. Нелегкі то були часи. Тож, закінчивши п’ять класів, хлопчина пішов працювати на станкобудівельний завод, згодом – на залізницю, навчався ж у вечірній школі. Після трирічної армійської служби в десантних військах закінчив залізничний технікум. Сорок років присвятив Віталій Вінніцький залізниці. У взірцевого чергового по станції й робота добре йшла, й дисципліна була на належному рівні. Поважали його колеги й керівництво. Не раз його фото прикрашало Дошку пошани і в столиці, і в Жмеринці, й на рідній станції Вікторія. А відповідати таки мав за що: по 250 вагонів обороту, по сто – буряка, а ще ж шість заводів було… Таки відбирало воно енергії, коштувало чималих нервів, втомлювало. «От думав, піду на пенсію, відпочину. Вже тридцять літ відпочиваю, – зітхає. – Часто згадую роботу, що подарувала стільки друзів, гарних знайомих, власне й була життям». У справжнього чоловіка ніколи слова не розходилася з ділом, і ніколи він нічого не відкладав на потім.
…З красунею Марією, уродженкою села Підлісний Олексинець, що за 15 кілометрів від Городка, познайомилися, коли юнак прийшов у відпустку з армії. Вона навчалася на бухгалтера. Як же гарно вони танцювали! «Тоді такі танці були! Грав духовий оркестр. Вальс, полька, краков’як, – пригадує співбесідник. – Я щоб лиш на секунду відволікся – вже мою Марійку хтось до танцю запросив. Вона дуже-дуже гарна була. Всі відведені нам роки прожили по-людськи, хоч почасти, надто попервах, доводилося нелегко. Допоки, як мовиться, на ноги міцно не встали: в мене непогана робота, дружина працювала бухгалтером у санстанції. Ми завжди вдвох: й по господарству, й на городі, скрізь-скрізь, лише до кухні я не мав жодного стосунку за справжньою господинею. Життя навчило: і куховарю вже сам, і посуд мию. Син у Криму проживає. Донька з зятем за кордоном працюють. Вахтовим методом (зараз, щоправда, на карантині). Ті місяці, що вдома, Тетяна приходить кожні два-три дні, наготує мені, допоможе. А коли доньки нема, стараюся справлятися сам, а ще маю дуже хорошу помічницю: підписаний у мене договір з соціальним працівником, плачу гроші, то раз на тиждень вона робить вологе прибирання у моїй квартирі. Я сам не здужаю: п’ять років тому мав серйозну онкологічну операцію».
Віталій Антонович завжди оптиміст, вірить у Бога, любить читати, дивиться серіали, живе дітьми, онуками, пра- внучатами, розкидала їх доля по світу. Болить його, що в нинішній безконечній безглуздій війні гине цвіт нації. Не- зрозуміле йому, чому не наведений лад у ціновій політиці: чому ціни, надто на продукти, стрибають, як навіжені. «Взуття раз на кілька років купити можна, а їсти то щодня треба», – констатує. Найзаповітніша мрія оцього справжнього людинолюбця, аби зажили врешті українці, наші діти, внуки, правнуки, всі покоління, щасливо, бо – заслужили.