Скільки років читає колись «Радянське Поділля», нині «Подільські вісті» 90-річний Василь Павлович ПРОКОПИВНЮК, уже й не пригадає. Відколи себе пам’ятає, стверджує. Тож газета стала рідною. Уже років два, як забрала донька батька з рідного села Поліське, що на Ізяславщині, до себе в Остріг, на Рівненщину. На тамтешній пошті запевнили, що не можуть доставляти газету, яка розповсюджується лише на Хмельниччині. Та рідні, знаючи, наскільки це для нього важливо, віднайшли шляхи: тепер незрадливий читач отримує нашу газету в конверті. Перечитує її кілька разів. До слова, Богу дякувати, без окулярів! А старі-старезні підшивки складені на горищі – дороге серцю не викидають і не палять.

«Відколи живу в Острозі, пробую віднайти тут схожу газету, та не вдавалося – такої більше нема, – розповідає Галина Василівна, донька. – Бо вона справді дуже хороша. Пригадую, приїду в рідне село й увечері, по роботі вже, кажу: «Тату, давай газету». Все читала в ній: «Любисток», «Добру страву», «Цілитель»… Рецепти й особливі нариси про подолян вирізала. Цілу торбу їх маю. Ще б тільки час був перечитувати. А зараз ми її, улюблену газету, читаємо усі. Проживаємо великою сім’єю: батько, я з чоловіком, син з невісткою, онучечка Даша, чекаємо лелеку, який принесе ще одну внучечку, а донечка наша живе в Чернівцях. Тож першим перечитує «Подільські вісті», звісно, батько. Тоді вже нам віддає, рекомендує, що слід прочитати спочатку».
Про звідане-пережите, пройдене-зболене Василем Павловичем варто писати книжку, кожна сторінка якої буде надважливою, щемливою, неповторною і дорогою. «Зараз є що їсти, є що зодягти, лиш немає злагоди, стільки заздрощів кругом, чого бракує людям? – міркує дідусь. – А колись були дуже важкі часи, були бідні, голодні, проте звідусіль, з кожної вулиці села долинав спів. Дружнішими тоді були, добрішими».
Зараз уже є час. Трохи відпочили від постійної важкої роботи натруджені руки. Тож не раз переповідав доньці й онукам про Сибір. Як часи репресій змусили батьків з двома синами і двома донечками переїхати до Білого Яру на Челябінщині. Непривітне орендоване житло. Як зовсім дитиною збирав дрова, ловив рибу. Як батько пішов на фронт. А замість нього прийшло лише скупе сповіщення: «Пропав безвісти». Як по закінченні війни, у жовтні 45-го, повернулися додому (старшу сестру Параску, щоправда, відпустили аж через рік), а дому нема, бо німці спалили усе дотла. Тулилися в приміщенні старої школи, тим часом важко зводячи власну хату. А що ж тих рук робочих: мама й четверо дітей, одне одного менші. Як вперше запах нового одягу відчув лише ставши солдатом…
«Батько закінчив три класи школи і курси тракториста, – розповідає Галина Василівна. – Все життя батьки трудилися в колгоспі, тато трактористом, мама – у ланці. Жили вони між собою дуже гарно. Я жодного разу не чула, аби розсердилися одне на одного чи нагримали. Навіть «Васька» чи «Ганка» не проскочило, лише «Вася» та «Ганя». Я одна у батьків, проте мамина мама померла молодою, залишивши ще п’ятеро діток, тож ставили батьки їх на ноги, весілля робили, в армію проводжали. У батька золоті руки, все вміє, у стількох оселях у селі грубки ставив, свині колов…».
Вже чверть століття минуло, як відійшла у вічність дружина Василя Павловича. З того часу давав раду сам і господарству, й городам, і справам хатнім. «Над усе батько порядок любить, – посміхається донька. – Сам його дотримується і від усіх вимагає: все мусить бути прибрано, заметено, загорнуто. На городі у нього все родило. Огірки й помідори, інші консервації так заготовлював – будь-яка господиня позаздрить. А що вже дерев понасаджував, берізок, лип, плодових. Та таки вмовили, аби до нас переїхав, часто ж бо до нього не наїздишся – добиратися до рідного села доволі незручно, та й тиск у нього став стрибати.
Нині батько допомагає нам по господарству, свиням їсти варить, плете корзини з лози. Маємо трактора, то радить хлопцям, що і як краще у цій справі, стільки ж бо трактористом пропрацював. Якщо є робота – цілий день не присяде. Правда, сили уже не ті – вік все-таки. Оце в листопаді 90 справили. Ми всі дуже його любимо. Певно, в тій любові й криється секрет довголіття й стійкості. Бо татусь і справді – взірець батьківства, все своє життя присвячує нам, – донька з такою любов’ю описує найріднішого: – Він завжди був строгим, проте добрим, справедливим і лагідним. Він дуже добре розбирається в політиці, на молекули розкладе діяльність кожного президента, чиновника, мудро розтлумачує усе, що діється. Дуже відчуває фальш і брехню, не проведуть його жодні телеканали. А ще дідусь у нас надмірний педант, дуже охайний, завжди виголений, невипрасувані штани нізащо не вдягне. Для нас усіх наш татусь і дідусь – найкращий. Він стільки пережив, натрудився, має чимало заслужених нагород, кожен свій подих завжди присвячує нам. Тож просимо Всевишнього для нього здоров’я на ще багато-багато років». І ми, подільськовістяни, просимо. І щиро дякуємо за незрадливість.