На все село Мирівка та й, зрештою, на більшість окружних сіл Федір Теофанович Мельник залишився єдиним учасником бойових дій у Другій світовій війні.

 Щороку відлітають у вирій вічного спокою свідки тих далеких подій, зранені тілом, душею, які донесли нащадкам найвищу мудрість: нам потрібен мир! Якою ціною дається він, стали приклади мільйонів людей, долі яких жорстоко шматувала війна. Із усвідомленням того, що ціла епоха ось-ось зачинить перед нами двері, з особливою увагою сприймаєш спогади безпосередніх учасників Другої світової, до яких належить і Федір Мельник. Свого часу, познайомившись з ним — цікавим співрозмовником, людиною з багатим життєвим досвідом та великої душі, ось уже кілька років намагаюся не випускати його з поля зору.
 22 лютого Федір Теофанович відзначив 94-ліття. Його пам’ять, на щастя, свіжа, цупка, адже він переповідає пережите з багатьма деталями, точними датами. Ветеран добре орієнтується у всіх політичних подіях, знає за прізвищами, в обличчя більшість депутатів Верховної Ради, представників уряду і т. д. Словом, у курсі всіх політичних подій, які відбуваються в Україні. В такому поважному віці, на диво, він і досі обходиться без окулярів.
— Зараз читаю книжку про запорізьких козаків. Мені багато приносять книг з бібліотеки, односельці, я люблю читати, особливо історичні твори. А серіали не для мене, — каже Федір Теофанович.
 Допитливість спонукала його дізнатися й історію їхнього роду, яку із задоволенням переповідає своїм трьом дітям, семи онукам, 11 правнукам.
 — Мій прапрадід Павло потрапив у ці місця з Галіції. Місцевий пан купив сім’ю кріпаків, хазяїн якої мав золоті руки, дуже добре знався на будівництві млинів. Коли ж кріпосне право було ліквідоване, а пана потім заарештували, то їх усіх записали як Мельники. Відтоді наше прізвище бере початок, — розповідає Федір Теофанович. — Мій дід по батьковій лінії помер у 1925 році, на той час уся родина Мельників налічувала 45 душ. У кожного життя склалося по-різному, але рід, на мою думку, хороший. Ніхто не боявся роботи, воювали, були відважні. Батько був на війні, а вже на Другій світовій з нашої родини шестеро загинуло, двоє, в тому числі я, повернулися інвалідами.
 Бог дав мені добру пам’ять, можу й тепер розказати, як в нашому селі починалася колективізація. Хоч і дитиною був, а відклалося дуже багато моментів. Закінчив я лише сім класів, але вчитися мені подобалося. Правда, змалку трудився. Ми зі старшою сестрою допомагали мамі буряки сапати, копати, малий, а дві норми «тягнув». Часто разом з батьком техніку ремонтував. Все це в мене перед очима, ніби вчора було, — каже він. — Так само відклалася в пам’яті і війна, з якої повернувся без ноги.
 Нашу Мирівку визволили від окупантів у 1944 році. Ось тоді, вісімнадцятирічним, разом з трьома сільськими хлопцями, я потрапив в «учебку» Івано-Вознесенської області в Росії, а ще двоє однолітків з села — на військовий завод у Горькому. Навчали нас три місяці, а потім — Третій Білоруський фронт, Мінський стрілецький полк, протитанковий батальйон. Пройшли Польщу, повернули у напрямку Східної Пруссії. На одному з хуторів був бій. Із роти живими залишилися 36 чоловіків. Троє, в тому числі і я, були важко поранені. Після бою, у лісі поблизу містечка Сувалки, просто в палатці, мені ампутували ногу. Потім відправили в шпиталь, де переніс другу операцію. Взялася гангрена. Майже через три місяці потрапив в Тбіліський госпіталь, де лікували бійців з пораненням ніг. Повернувся додому в березні 45-го. Поранення дістали й двоє моїх товаришів із Мирівки, з якими разом були в «учебці».
 На жаль, каже Федір Теофанович, з тих воєнних часів збереглося лише невеличке фото, коли він присів на лікарняному ліжку в шпиталі. А ось ті фотографії, які робив полковий кореспондент у Сувалках, так хлопцям і не дісталися. «Порозкидала» їх війна у різні боки, залишивши тільки спогади.
 Повернувшись із фронтових доріг додому, Федір Мельник закінчив школу пасічника і в місцевому колгоспі, де тримали 150 вуликів, займався бджолярством.
 Це велике захоплення не полишає і досі, тримає вдома 11 вуликів.
 — І мед, і медовуха у мене завжди в хаті. Правда, випити я не любитель. Пригостити хлопців, — це, будь ласка. Десь-колись стопочку вина собі дозволяв, а в міцних напоях смаку не знаходив. Зате мед рекомендую усім — дуже корисний продукт, — ділиться сокровенним ветеран. — Коли до мене приходять на День Перемоги мої односельці, дочка Марія, котра зі мною живе, сестра, яка переїхала до нас з Донбасу, накривають стіл, а я дістаю найкращого медку...
 А ще Федір Теофанович Мельник, найстарший житель Мирівки та учасник бойових дій Другої світової, щороку насаджує молоді дерева. Зростає його домашній садочок, а ще неподалік дороги, де раніше був пустир, також висадив молоді дерева.
 — Най мають люди сад, най тішить він їхню душу, — каже ветеран.
На фото Федыр Мельник ыз сестрою, переселенкою з Донбасу.