Та проклята війна зосталася у пам’яті і серці назавжди, пекельними жахіттями врослася у кожнісіньку клітиночку тіла, врізалася у душу. «Через наше село Пісочна Городоцького району йшов німець на Папірну, на Чорниводи, — розповідає нині 92-річний ветеран війни і праці, нагороджений медаллю  «За мужність», численними державними відзнаками та ювілейними медалями, житель Городка Микола Олексійович Каганець, — ще й нині, здається, бачу: танк горить. Підбили. Водій загинув одразу, троє танкістів вибиралися через низ. Ми з хлопчаками лазили у той танк — смерділо паленим м’ясом, були ще не забрані останки. Це — жах! У тому страшному бою загинуло 27 наших воїнів. Прощалися з ними, замість рідних, усеньким селом. Хоронили. Біля клубу на їхню честь встановили обеліск з прізвищами».

Провчившись шість класів, Микола пішов працювати їздовим до колгоспу, треба було за щось жити. У колгоспі за трудодні трудилися й батьки. Корівку, коня, увесь реманент забрали — колективізація. У родині зростало троє діток. Довелося звідати й голодомору, й холоду, й важкезної праці.
…Старшого брата німчура вивезла до Німеччини. Після звільнення Кам’янеччини на фронт забрали 57-річного батька. Йдучи, він назавжди прощався з дружиною й дітьми, просив берегти себе, відчував, що не повернеться. Прийшла похоронка, в ній йшлося, що вічний спочинок знайшов найрідніший на Тернопільщині. А восени 44-ого мобілізували й 17-річного Миколу. Потрапив до міста Суслонглер, у 31-у військову дивізію, потім перевели в
місто Сурки. Затим у житті солдата був 56-й стрілецький полк у Мурманську.
Скільки ночей снилося місто Пенсама під Фінляндією, одному Богу відомо. «Стільки хлопців там полягло, — пригадує. — Замінований був кожен клаптик землі. Німець вперто пробирався до Москви. Аж у 46-у останки звідти позбирали».
По закінченні війни Микола Каганець ще п’ять років продовжував служити в армії. Повернувшись до рідної домівки, влаштувався на цукровий завод.
З коханою дружиною (на фото) збудували будинок у Городку. Народили й виховали двох донечок. «Важко гарували з моєю Ольгою все життя, звідали голоду, війни, розрухи, — розповідає ветеран. — І хата нелегко далася, й на роботах трудилися, й худоби по сім штук держали, й так чимале господарство. Дуже хотіли, щоб діти наші кращого життя побачили». Цьогорічний лютий відібрав у чоловіка дружину. Пішла Ольга Петрівна у засвіти. «Дуже мені без неї важко, — зітхає чоловік. — І сниться щоночі. Не гадав, що піде на той світ раніше від мене. Хоч дуже нелегко нам доводилося, та прожили ми справді душа в душу. Найбільше наше багатство, звісно, діти, шестеро онуків, семеро пра-
внуків».
Печалиться колишній фронтовик, що скоро так пішли за обрій побратими: «То повнісінький стіл був на День Перемоги, а то нема нікого». Бідкається, що підводить здоров’я: «І серце чую вже, і голову, й ноги підводять… Я шість операцій за життя переніс». А найбільше мріє, аби ніколи-ніколи не відчули, не звідали внуки й правнуки, що таке вій-
на.
Дякуємо за Перемогу! Нехай Всевишній дарує Вам, Миколо Олексійовичу, ще багато-багато весен.