Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 662

Травень у нас завжди асоціюється із Перемогою. Це була велика і страшна битва з ворогом людства — нацизмом. І саме навесні, коли все довкіл зацвітає, у далекому 45-ому вона вистраждано і довгождано завершилася, щоб подарувати нам на віки таке прекрасне свято: радісне і сумне водночас. Бо ціна його надто дорога — кожний сьомий загиблий українець, зранені серця і душі, втрачене здоров’я… А скільки сиріт, вдів, калік!..

Віра Українець — одна із тих, хто, не шкодуючи життя у двобої з ворогом, виборював нам квітучий май, хто на своїх плечах виніс весь тягар повоєнної відбудови, хто навічно зостався на лінії вогню… На жаль, сьогодні її вже немає в живих — час невблаганний. Але у моєму блокноті залишились записи розмови із цією мужньою жінкою. Це було три роки тому у селі Кременчуки Красилівського району. Ми домовилися тоді ще раз зустрітися. Та не вийшло... Я поспішала. Тож сьогодні вважаю своїм обов’язком розповісти читачам про її бойові стежки-дороги, бо пам’ять наша — жива.
— Віра Єгорівна Українець, старенька бабуся, зустріла тоді мене на ґаночку своєї хати у старенькому фартушку і, дізнавшись, чому я раптом завітала до неї, замешкалась, щось не домовляючи. Трохи поготів все-таки зізналася, що хоче переодягтись у щось краще.
 …Коли двері веранди відчинились, переді мною постала жінка із нагородами на грудях, які наче додавали їй офіціозу. Але то лише на перший погляд. Насправді це була привітна, щира бабця із добрими очима. Такою я і запам’ятала її. Хоча на фото з далекого 41-ого я побачила юну красиву шістнадцятирічну дівчину. Вона тоді активно рвалася на фронт. Коли ж отримала відмову — років не вистачало — дуже переживала. Але такі, як вона, потрібні були й на трудовому фронті. Тому з десятьма землячками — дівчатами зі свого села, що у Підмосков’ї, ходила копати окопи.
Взимку, у люті морози, вони добирались за багато кілометрів до потрібного місця пішки. Сказати, що робота була важка — це нічого не сказати. Мерзли, аж терпли руки, дошкуляли натерті до крові мозолі. Та дівчата не зважали, переборювали біль і втому, бо твердо вірили, що їхня битва — тут, і саме цим вони можуть допомогти солдатам, які воюють, а може, комусь і врятують життя.
 Її наполегливість і впертість все-таки оцінили. Отож невдовзі, закінчивши короткотермінові курси військових кухарів, потрапила на службу в один із авіаційних полків. Працювала на кухні — готувала їжу для пілотів, які літали на бомбардувальниках. Тут спізнала перше кохання, що закінчилось трагічно: її Івана збили над морем…
 Довго не могла отямитись. Біль втрати ятрився і не давав спокою. Та поступово події і час залікували душевну рану дівчини, і вже під кінець війни за нею почав упадати інший льотчик — Аполлінарій — із дуже гарним прізвищем Українець. Спочатку насторожено сприймала його залицяння, але згодом не так зрозуміла, як відчула — це була її доля. Невдовзі молодята побралися.
 Після 45-ого їхня родина — старшина Віра і капітан Аполлінарій Українці — ще довго мотались по гарнізонах колишнього Союзу. А коли чоловік вийшов у відставку, приїхали на Поділля у його рідне село. Помер Аполлінарій Михайлович у 67 років. Відтак Віра зосталася одна. Хоча, як вона сама зауважувала, на одинокість не скаржилася — поряд у дворі жили добрі, щирі та дружні між собою сусіди. І їй, якщо потрібно, допомагали. Окрім того, часто навідувалась вірна подруга Олександра, з якою їх єднала багаторічна дружба. Також не залишала без уваги жінку-ветерана і місцева влада.
 «Отак помаленьку і доживаю віку, — розповідала тоді Віра Єгорівна. — Раніше була активнішою. Завжди виступала на святі 9 Травня у Будинку культури. Та останні роки здоров’я почало підводити. І так, слава Богу, дожила до 93 років».
 На моє запитання, як їй живеться, Віра Єгорівна не стала нарікати, казала, що головне, за що переживає, аби якомога швидше закінчилася війна на сході України, щоб не гинули наші хлопці, і щоб 9 Травня у них не забирали, бо це свято здобуте кров’ю.
 Старенькі дідусі й бабусі, при параді, з орденами та медалями на грудях, зустрічають своє і наше свято Перемоги. За кожною із цих нагород вгадується сміливість, мужність і самопожертва заради інших, заради миру на землі. Вони стали для усіх майбутніх поколінь символом мужності і незламності духу, зразком самовідданості. На них ми рівняємось, у них вчимося витримки, патріотизму і віри у перемогу.