Тепер вона особливо часто згадує Саїда – кохання всього свого життя. Бо того короткого щастя, якого зазнала з ним, вистачало на весь довгий життєвий шлях. «Може, прийшла мені пора йти до Саїда, – каже Юзефа Миколаївна своїй єдиній доньці Галині. – Інакше чого так часто сниться? Та я й не проти піти до нього, мого дорогого Саїда», – додає тихим голосом 94-річна жінка.
Коли в їхньому невеличкому селі Борбухи чи не з кожного двору фашистські окупанти забирали людей для відправки в Німеччину, Юзя разом з подругами сховалася у лісі. Та щойно отримала звістку про те, що забиратимуть батька, повернулася, просила, аби взяли її замість нього.
Ой, і гіркою стала чужина для 17-річної Юзефи Ращик. По суті, потрапила в рабство, з якого вибратися не могла. Дівчатам, що по сусідству, господарі трапилися непогані, а в неї гірше звірів. Дружина Генріха Герта, що була її хазяйкою, недобра, зла, жорстока. Тричі на день Юзя вручну доїла 12 корів, таскаючи відра з молоком, годуючи, напуваючи худобу.
Ледь починало сіріти, вона вже на ногах, а закінчувався для неї робочий день за північ. Хазяйка шкодувала харчів, одежини, тож ходила в таких страшних обносках, що й одягом не назвеш. Жаліли Юзю такі ж остарбайтери з України. Намагалися передати хоч якихось харчів, взуття, бо серце краялося, коли дивитися на худючу бліду дівчину. Одного разу вона намагалася сьорбнути молока, та хазяйка підгледіла. Била головою об стіну, аж кров вухами пішла… Робота в неволі була для Юзефи Ращук каторгою, яка скінчилася разом із визволенням, у 1945 році.
Та повернутися додому їй судилося не одразу. Для багатьох таких, як і вона, дорога пролягла на Чехословаччину, де все ще було неспокійно і де потрібні були робочі руки. Там на дівчину з Ярмолинеччини чекало ще одне лихо – через вибух міни дістала поранення в руку та ногу, перенесла важку операцію, та осколки все одно залишилися в тілі, нагадуючи про себе болем.
Проте саме там доля готувала для неї подарунок усього життя. Хіба ж думала, що у такій далекій стороні зустріне чорнявого життєрадісного, капітана Саїда Ахбу, в якого закохалася з першого погляду. Як і він.
У них була одна мрія на двох – повернутися в Україну, жити в мирі, ростити дитятко, яке вже носила Юзефа під серцем. Проте батько так і не побачив своєї донечки Галини, яка народилася там же, на чехословацькій землі.
– Одного разу Саїда викликали у штаб і більше він не повернувся, – розповідала Юзефа Миколаївна. – Потім мені повідомили, що загинув, а як це сталося – не пояснювали. Галі було десь півтора чи зо два місяці, як мені дали у супровід солдата, родом з Житомирщини, і я нарешті у 1948 році повернулася додому.
У Проскурові солдат поїхав на свою батьківщину, а я трохи пішки, трохи попутною вантажною машиною, на кузові, дісталася до Борбухів.
Батьки не могли натішитися донькою, бо вже й втратили віру побачити її живою. Плекали онучку, як ніжну квіточку, а Юзя пішла на роботу в колгосп. Тридцять років працювала в ланці. І завжди її ставили у приклад, неодноразово нагороджували за працю — то поросятком, то килимом чи грошовою премією. Ці моменти також залишаються в пам’яті старенької жінки, яка присвятила себе любій доньці та роботі. Хоч у них з Саїдом вже шестеро онуків, четверо правнуків, для Юзефи Ращик єдине кохання її життя залишається в пам'яті з молодим обличчям, чорним, як смола, чубом, широкою усмішкою.
На фото: Юзефа Миколаївна з правнуком. Олександр — майор, учасник АТО.
Gismeteo 
