Ім’я Юлії Михайлівни Шелест добре відоме в Лісоводах. Щоправда, багато хто називає її «Коровайниця». І криється в цьому, другому, імені – і повага, і вдячність, і захоплення.

– Коли я тільки перебралася з рідного села Клинове у Лісоводи, бо пішла у невістки, то мене як тільки не кликали. Плутали ім’я, як кому заманеться. А я відгукувалася. Ет, думаю, з часом звикнуть. Вже минув 61 рік, відколи живу в Лісоводах. Тепер всі мене знають, ніхто і не підозрює, що не місцева, – розповідає 80-річна Юлія Михайлівна. – Життя моє пов’язане з селом, і мало чим відрізняється від усіх сільських родин. Сорок років працювала дояркою на тутешній фермі. Вже й могла б на пенсію йти у п’ятдесят, та хотілося ж дітям допомогти, якусь копійку підзаробити.
У 1961 році ми з покійним вже чоловіком Григорієм на одному подвір’ї з батьківською хатою збудували свою. Добре, що на виплату в колгоспі могла взяти якісь матеріали, вікна, двері. Будувалися, щоб мати власний куточок, бо він найліпший.
Ось з тих пір і пече Юлія Шелест свої короваї. Знають їх духмяний аромат і особливий смак не лише в Лісоводах Городоцького району. На багатьох обласних, всеукраїнських заходах лісоводським короваєм презентували щирість, багатство, унікальність Подільської землі. Замовляли короваї в сусідні країни, де нині проживають вихідці з Городоччини. Спогад про близьке та рідне, в поєднанні з ароматами дитинства, незабутніми враженнями, особливо цінний. Важко сказати, скільки короваїв за своє життя спекла Юлія Михайлівна, та принесли вони радість, без сумніву, сотням родин.
– У рік я виготовляла по 5-10 короваїв. Мій коровай більше схожий на сільський хліб святий. З того самого тіста роблю квіти. У випічці короваїв дотримуюся давніх традицій, не хотілося мені вносити нове, на теперішній лад, бо, думаю, треба зберегти давні рецепти, – додає коровайниця. – Кажуть, коли квітка на весільному короваї осяде, чи з’явиться на ньому тріщина, то молоді не будуть щасливо жити. Я теж завжди переживала, щоб коровай вдався. Навіть дітей з хати висилала, щоб тихо було.
За все життя, зізнаюся, тільки два короваї мені не вдалися. Хто його знає, чи то дріжджі, чи борошно неякісні. А, може, й справді такі прикмети про щось віщують. Правда, я ті короваї зробила по-новому. Люди ж мають отримати такий – щоб і гарно, і смачно.
Тепер до пекарської роботи беруся все рідше. Та, коли мій онук Богдан просить про коровай, не відмовляю. Він разом із танцювальним колективом їздить у різні міста, бере участь у конкурсах від школи. Правда, онук допомагає тісто місити, підсобляє в роботі, і тоді готовий коровай пахне на всю хату. Я завжди тішуся, коли кажуть, що він дуже смакує… Замолоду я й вишивала, і плела гачком, а любов до короваю стала найбільшою, на все життя.