Кавалер ордена «За мужність» III ступеня, начальник хірургічного відділення Хмельницького військового шпиталю, підполковник медичної служби Ярослав КРАСУЦЬКИЙ вперше потрапив у район бойових дій у складі лікарсько-сестринської бригади одного з батальйонів 30-ої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького у серпні 2014 року.

– Анексія Криму росіянами, зухвале захоплення Донбасу, щоденні зведення з фронту про обстріли наших населених пунктів, втрати, віроломність і підступність колись «братського» народу... До останнього мозок відмовлявся вірити, що це правда і реальність, — пригадує Ярослав Броніславович. — У 2014-му приїхав на передову о 18.00, а через дві години тримав у руках хірургічний скальпель. Осколок від міни потрапив 22-річному солдату в гранату на розгрузці, і вона на ньому розірвалась.
Далі — більше. Лікарсько-сестринська бригада Красуцького була в самому пеклі. Тоді «тридцятка» вела активні бойові дії неподалік легендарної Савур Могили, в районі Степанівки, за 8 кілометрів від КПВВ «Маринівка», що вів до російського кордону. «Наша бригада була одним із етапів ланцюга медичної евакуації. З переднього краю привозили поранених, а ми повинні були за 60 хвилин провести необхідне хірургічне втручання, стабілізувати і відправити до вищого шпиталю або забезпечити аеромедичну евакуацію до Харкова, Дніпра чи іншого військово-медичного клінічного центру. Тому подальша доля більшості поранених захисників, які пройшли через наші руки, не відома. Я досі не знаю, чи зміг обняти своїх трьох дітей один із наших пацієнтів, про якого згадую мало не щодня, — каже лікар. — У серпні 2014-го під Степанівкою на столі лежав кремезний дядько з майже відірваними руками: одна на шматочку шкіри з м’язами звисала, а другу понівечило обидві плечові кістки. Міцний чоловік, при свідомості, дивиться на мене ясними очима і каже: «Лікарю, врятуйте хоч одну руку. У мене троє дітей і жінка, як я їх обійматиму?!» Я оцінив характер поранення і зрозумів, що в кращому випадку зможемо врятувати лише одну руку. Зателефонував головному хірургу, вийшов на вищий госпіталь, отримав інструкції, зупинив кровотечу, надав необхідну допомогу і організував відправку до Амбросіївки. Що далі з цим бійцем було, не знаю, але вірю і сподіваюся, що він має чим обійняти своїх дітей».
Ярослав Броніславович після липня-серпня 2014 року бував у відрядженнях до АТО чи ООС ще чотири рази і щоразу переконувався у безмежності людських можливостей і сил. Бувало, що медики по кілька діб не спали, плакали від безсилля, від утоми майже падали та робили свою роботу, — рятували життя і долі своїх пацієнтів, своїх захисників! «Було важко, а іноді й дуже. Не перестаю дивуватися героїзму наших військовослужбовців-захисників та моїх лікарів і медичних сестер. До прикладу, тендітна, привітна, усміхнена, мила та надзвичайно жіночна анестезіолог-реаніматолог капітан медичної служби Ірена Ломаківська. Вона разом з «тридцятою» потрапила під обстріл «Смерчів» і «Градів» у Степанівці і виходила з оточення. Ірена була одна на два санітарні автомобілі, в яких евакуювали майже півтора десятка важкопоранених солдатів і офіцерів. Дорогою до медичного пункту автомобілі час від часу зупинялися, бо у бійців припинялося серцебиття чи дихання. Міняла крапельниці, бігала під обстрілом з одного автомобіля у другий. За героїзм і самовідданість капітан медичної служби Ірена Ломаківська нагороджена орденом «За мужність» III ступеня. Я переконаний, що такої нагороди вартий кожен із нашої команди», — пригадує підполковник Красуцький.
На запитання чи було страшно, не вагаючись, відповідає: «Так, але потім, після роботи, коли лягав відпочивати. Уві сні бачив те, що пережив удень. Після виходу зі Степанівки, комбат сказав, що ми могли з того пекла взагалі не повернутися. Для мене значущим було те, як я просив комбата відправити своїх дівчат зі складу лікарсько-сестринської бригади в тил до завершення відрядження, адже через активність бойових дій був певний ризик втрати моїх медиків. Вони про те дізнались і відмовилися від більш безпечної локації: «...Ми разом, з командою заїхали, разом звідси, командою, і повернемося. Ми з вами!».
Шість ротацій до району бойових дій для підполковника медичної служби Ярослава Красуцького не обов’язок, а, як він сам каже, честь. Він готовий і хоче рятувати життя воїнів АТО/ООС, які сьомий рік тримають на своїх плечах мирне небо над нашою батьківщиною. Це його маленький внесок, як він каже, у перемогу України в цій війні!