Не одне покоління учнів Коричинецької школи Деражнянського району згадує Івана Леонтійовича Мельничука — талановитого директора, чудового історика та ще й географа, а також добрячу людину (так про нього говорять односельці). Іван Леонтійович завжди розповідав про навколосвітні подорожі, про мандрівників-мореходців. Своїми розповідями він заохочував учнів засвоювати знання з його улюблених предметів. Слухаючи його, можна було повірити, що все це він бачив своїми очима.
І насправді, Іван Леонтійович побачив у своєму житті надзвичайно багато. Так склалася його доля.
Простий сільський хлопець Іван народився 26 грудня 1914 року в селі Індиках Чорно- острівського району Кам’янець-Подільської області. Батьки — колгоспники, навчали своїх дітей любові до землі та свого краю. Після закінчення школи у 1928 році вирішив своє життя присвятити вчительській роботі.
Навчався у дворічній Шепетівській педагогічній школі, вчителював у Великих Зозулинцях (тепер — Красилівського району). У голодному 1933-му молодий вчитель зустрів свою долю — красиву дівчину, вчительку із селища Гриців Марину Друзь, яка невдовзі стала його дружиною.
Однак любов до історії вабить Івана, і він навчається у м. Проскурові (тепер — Хмельницький) на річних курсах істориків, після закінчення яких його призначають директором Глядецької семирічної школи Волочиського району.
Іван Леонтійович, уже батько двох доньок, у 1936 році вступає до Вінницького педагогічного інституту на історичний факультет, де навчається заочно.
У лютому 1940 року Івана Леонтійовича призивають до армії.
Дружина Марина, з твердим характером, надзвичайно відповідальна людина, вірно чекала свого коханого. Працювала у школі, виховувала доньок Тамару і Тамілу. Але доля була немилосердною до молодого подружжя — вони вже ніколи не зустрінуться.
З початку війни Іван Леонтійович перебуває на фронті. Старший лейтенант Мельничук зустрів Перемогу у Берліні.
Як тільки німці окупували Україну, Марина Друзь разом з доньками переїздять у селище Гриців Шепетівського району, де проживав її брат. З перших днів війни молода вчителька допомагає партизанам. У її домі був налаштований радіоприймач, з якого Марина дізнавалась новини з фронту та розповідала їх односельцям. Разом з лікарем Миколою Гаревським друкували та розповсюджували листівки.
Однак в січні 1943 року Марину Друзь як дружину військового офіцера, було заарештовано, — їх видав місцевий поліцай. Під час обшуку знайшли радіоприймач – незаперечний речовий доказ. Щоб зламати дух підпільників, на очах матері в січні 1943 року німецький офіцер розстріляв дев’ятирічну доньку Тамару. На початку лютого 1943 року, після нелюдських катувань, Марина Друзь була повішена у центрі Грицева.
Коли німці з поліцаями йшли з обшуком до Марини Друзь, односельчанці Юзефі Ковальчук вдалося сховати її 5-річну доньку Тамілу у своєму будинку.
Маленька дівчинка була надзвичайно перелякана, бо раптово не стало ні мами, ні сестрички Тамари. Навколо лунали постріли та страшні крики. А ця, незнайома їй, добра тітонька настирливо благала Мілочку лізти у піч, щоб заховатися від лихих людей. Дівчинка забилась у найвіддаленіший куточок печі і принишкла, як злякана пташинка. А жінка тим часом наскладала купку дров, які мала запалити при появі німців чи поліцаїв. Нагрянувши до селянської хатини, непрохані гості занишпорили по всіх кутках, розкидавши і потрощивши все, що потрапляло під руки. Особливо вислужувалися поліцаї. Один з них боляче вдарив жінку по голові, відштовхнув її від печі і, байдуже глянувши на вогонь, пішов до дверей.
Кілька тих хвилин здалися роком для рятівниці. Вона ніби закам’яніла і мовчки плакала, тулячи до себе перелякану Мілочку...
У серпні 1946-го Іван Леонтійович повертається додому, де його чекає страшна звістка про загибель дружини і старшої дочки...
Іван Мельничук переїздить з донькою в село Коричинці Вовковинецького району, повертається до мирної праці. Доля зводить його з вчителькою Марією Прокоповою, чоловік якої загинув на фронті в 1943 році. У важкі повоєнні роки Марія Марківна працює директором Коричинецької семирічної школи. У 1947-му передає Івану Леонтійовичу директорські справи, а сама і далі викладає дітям російську мову та літературу. Їхня сім’я працювала у Коричинецькій школі аж до виходу на заслужений відпочинок.
Марія Марківна усім серцем прикипіла до Мілочки, була для неї лагідною мамою і вимогливою вчителькою.
Міла росла активною дівчинкою, добре вчилась. Стала фельдшером і довгий час працювала у рідному селі. Тут вийшла заміж за згароцького хлопця Миколу Малярчука, народила донечку, яку назвала у честь страченої сестрички – Тамарою. Донька, закінчивши Київський університет культури, нині працює у Київському державному архіві літератури і мистецтва.
Радіти б Тамілі Іванівні за свою доню, допомагати їй у складних життєвих ситуаціях, але вона зарання пішла із життя. Іван Леонтійович помер у 1983 році.
Я вдячна Тамарі Миколаївні Малярчук, киянці, онучці Івана Леонтійовича Мельничука, за надані архівні матеріали для написання цієї статті.
Gismeteo 
