З початком антитерористичної операції у 2014-му начальник хірургічного відділення Хмельницького військового шпиталю підполковник медичної служби Олександр ДІГТЯР не знаходив собі місця, — лікарсько-сестринські бригади з його хірургами, анестезіологами, медичними сестрами одна за другою вирушали на Донбас, поверталися і знову вирушали.

«Не доцільно…»
Ніхто не хоче війни, ніхто не хоче вбивати чи загинути сам. Та збагнувши, що на його Батьківщину напав ворог і кращі її сини та доньки тепер там, на Сході, він знав, що повинен бути з ними. Його досвід військового хірурга, вміння і навички потрібні нашим захисникам як ніколи раніше.
—  Черговий рапорт командиру «Прошу відрядити…» залишався вкотре з резолюцією «Недоцільно…», — пригадує сьогодні кавалер ордену князя Ярослава Мудрого, учасник бойових дій, ветеран війни, провідний хірург Олександр Дегтяр. – Було ніяково, з одного боку, а з іншого, — як начальник хірургічного відділення розумів позицію командира.
У серпні 2014-го Олександру Миколайовичу зателефонував провідний хірург Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, тоді полковник, а нині генерал-майор медичної служби запасу Андрій Верба, і запропонував змінити його у складі 59 польового військового мобільного шпиталю, який тоді дислокувався у селі Побєда (Новоайдарівський район, Луганська область).
—  Так я вперше потрапив на війну. Відрядження тривало трохи більше місяця, та за напругою, інтенсивністю і динамічністю подій здавалося — минув рік. Як провідний хірург, я керував організацією хірургічного та анестезіологічного напрямків. Евакуація з «передка», сортування поранених, проведення хірургічних втручань, стабілізація хворих і їх евакуація до вищих медзакладів Харкова  та Дніпра.
У 2014 було нелегко. Ми не мали тоді передових лікарсько-сестринських бригад у цивільних лікарнях міст близьких до переднього краю, як це організовано сьогодні. Приймали поранених і хворих безпосередньо з військових частин, які своїми силами і засобами доставляли їх нам у шпиталь. Самі забирали бійців з міських лікарень, де їх оперували і стабілізували цивільні хірурги.
«…Якщо ти потрапив у 59-й, то помреш точно не там, і невідомо коли!»
— Олександре Миколайовичу, ви казали на початку, що місяць у 59-му військовому мобільному шпиталі можна порівняти з роком, що першим згадуєте, повертаючись споминами у серпень-вересень 2014-го?
— У першу чергу в пам’яті одразу постають кадри важкої роботи за операційними столами – це осколкові поранення кінцівок, голови, живота, де не закриває бронежилет. Ви лише уявіть, були часи, коли через наші руки проходили 78 поранених за добу. Понад 120 чоловік ми відправляли з нашого шпиталю на наступний етап медичної евакуації. Майже не торкаючись землі колесами шасі, чотири транспортно-бойові Мі-8МТ літали одночасно. Прилетіли – полетіли, прилетіли – полетіли…!
Це – пекло, з якого ми повертали поранених, чіплялися за кожного і звідки самі вийшли достойно. Зауважу, на наших операційних столах не помер жоден захисник! Пізніше, якось, дізнався від бійців, що про наш 59-й навіть повір’я складали: «…Якщо ти потрапив у 59-й, то помреш точно не там, і невідомо коли!»
І тут варто сказати про нашу команду. Ми працювали пліч-о-пліч з кращими лікарями, медичними сестрами, які дякуючи генералу Андрію Вербі, потрапили до ВМГ-59 з третьою хвилею мобілізації. Він особисто відбирав кращих із кращих хірургів, анестезіологів, травматологів, медичних сестер, переважно з Вінниччини. Більшість мали величезний досвід роботи в державних, муніципальних та приватних клініках. Були й зовсім недосвідчені, молоді, по 18-20 років сестрички, які швидко вчились і дорослішали. Я досі дивуюсь, як дівчатка після медучилищ, пропрацювавши десь два-три місяці, змогли мобілізуватися і працювати на повну. Вони буквально за пару ночей ставали повноцінними помічниками лікарів.
З вересня 2014-го минуло вже майже 6 років. Та тією командою, з великої букви «К», ми тоді пережили і здолали чимало. Щороку, у жовтні, збираємося разом у Вінниці, згадуємо, радіємо, сумуємо і багато спілкуємося. Ми стали великою і міцною родиною.
- За що ви отримали орден?
- Мій орден – це висока оцінка роботи команди. Я не розвідник, не снайпер, не танкіст чи комбат в піхоті. Участі в операціях зі звільнення від ворожої сили міст і сіл не брав. Синьо-жовтий наш прапор встановлював лише на наметах хірургічного відділення у полях. А орден свій отримав за важку, напружену, виснажливу роботу дорученого мені хірургічного відділення в режимі двадцять чотири на сім на межі надлюдських можливостей. До того ж, на мою долю випало дві передислокації хірургічного відділення нашого польового шпиталю – з Побєди в Оріхове, а потім і в Сватове.
Нас дуже часто обстрілювали. Були періоди, коли команда «Повітря!» лунала що десять хвилин, то ховалися у підвалах. Коли поступали поранені, ми їх сортували і свого місця біля операційного столу не полишали. Кого можна було, на ношах спускали в підвал.
З Побєди ми виїхали менше ніж за добу до того, як ворог з реактивних систем залпового вогню «Град», «Смерч» та «Ураган», ствольної артилерії з території Російської Федерації буквально спопелив землю, де розташовувався наш базовий табір і все, що на ній було.
Навіть коли шпиталь залишав Побєду, ми на ходу, в кунгах, продовжували оперувати важких поранених. І діставшись нового пункту призначення, попервах розгортали операційні намети, без перерви і перепочинку оперували хлопців, а вже потім облаштовували свої спальні приміщення.
Тоді, цивільні лікарі, добряче «напартачили» а ми, військові хірурги, виправляли
—  До бойових дій на Донбасі ви були свідком кривавих подій 1990 року в Азербайджані та брали участь в миротворчій операції тимчасових сил ООН у Лівані. Розкажіть про той свій досвід.
—  Після серпня-вересня 2014-го, я ще неодноразово брав участь в АТО, потім в ООС. Упевнений, поранені та травмовані у 59-му — це те, що закарбувалося в моїй пам’яті до смерті. Це величезний досвід хірурга, командира, офіцера. Та щось подібне я пройшов ще 1990 року в Баку (Азербайджан). Під час відомих бакинських подій я був командиром приймально-сортувального взводу медично-санітарного батальйону. Тоді цивільні лікарі добряче «напартачили», а ми, військові хірурги, виправляли. І в цій війні, на Сході України, нам теж неодноразово доводилось виправляти помилки цивільних колег. І я впевнений, що й через 10-20 років на якійсь іншій війні, крий Боже, щоб таке знову трапитись, ми виправлятимемо їхні помилки. А все тому, що нас вчили для війни. Воєнна хірургія – своя, окрема специфіка, зі своїм характером поранень, яка далека від побутових чи кримінальних поодиноких вогнепальних чи ножових поранень. Звідси й особливості надання спеціальної хірургічної допомоги під час бойових дій. Хоча всіх їх вчили на військових кафедрах, усі вони офіцери запасу, проте…
У 2016-му в район АТО приїздили представники Міжнародного комітету Червоного Хреста і три дні проводили збори з хірургами і анестезіологами. Вони читали нам лекції з надання першої лікарської медичної допомоги і розповідали про етапи евакуації. За приклад брали свій досвід 1978 року під час бойових дій у Панамі. Я запитав їх, невже вони думають, що ми на такому низькому рівні, що заблукали у часі на 40 років. У нас дві години, максимум, від отримання пораненого, операції,  стабілізації і і готовності до подальшої медевакуації. А якщо дуже важкий випадок, то ми оперуємо і відправляємо до вищого медзакладу майже з «передка», де визначені точки для екстреної медичної евакуації повітряним шляхом. Вони дипломатично звели моє питання до дискусії.
Червоний Хрест —  потужна організація, та наразі вона не має своїх польових шпиталів у жодній країні світу, де виконує місію. Так, треба їм віддати належне за організацію волонтерської роботи у 2014-15 роках. Тоді вони під своїм проводом організовували добровольців і волонтерів для роботи у цивільних лікарнях ближче до переднього краю. Люди працювали переважно за свій рахунок, у відпустках у складі знаного «Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова» (ПДМШ).
Тобі співчуватимуть, навіть заплачуть разом, та до кінця не зрозуміють…
—  Олександре Миколайовичу, а Ліван чим запам’ятався?
— Місія у Лівані запам’яталась перш за все тим, що ми були першими у 2000 році військовослужбовцями Збройних Сил України, котрі взяли участь в цій миротворчій операції. Наш батальйон займався розмінуванням територій, на яких раніше велися інтенсивні бойові дії. Командир 3-го окремого інженерного батальйону полковник Олег Хавронюк, дуже досвідчений і грамотний командир, а я — хірург медичного взводу. Під час місії ми не мали жодного бойового травмування за тринадцять місяців розмінування, тож роботи було не багато. Разом з тим, в Лівані, ми вперше в історії української військової медицини у польових умовах зробили апендиктомію одному з наших військовослужбовців.
—  Повертаючись до війни на Сході скажіть, чи важко було вашим лікарям і медсестрам, в першу чергу , психологічно, чи не опускались руки від побаченого?
— Психологічно важко там де є біль, травми, поранення, ризик загибелі, втрати. Війна – величезна трагедія в свідомості будь-якої здорової людини.
Лікарі і медсестри сьогодні часто не хочуть згадувати пережите. І я їх розумію, так само, як вони розуміють мене. Вони говорять про це лише з тими, хто був поруч чи бачив-пережив ту трагедію. Розповідати про жахіття війни сьогодні комусь, вважаю, даремною тратою часу. Тобі киватимуть головою, співчуватимуть, дивлячись у вічі, навіть плакатиму разом, та до кінця тебе ніколи не зрозуміють, —  це не кіно. У мене й досі, як згадаю, перед очима сіро-чорні струджені обличчя моїх медсестер, які виходили з оточення зі Степанівки у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького.
Слава Господу, ми виконали свою місію. Покличуть —  завтра знову станемо над столами з пораненими.

Жінка у погонах — військовослужбовець, а не жінка
—  Жінки на війні, хіба ж там їх місце. Яка ваша думка?
—  До цієї війни я вважав, що бачив чимало. Взагалі, вважаю досі, що жінка у погонах —помилка. Разом з тим, ця війна намагалась переконати мене (і це їй частково вдавалося), що жінці є місце в цій трагедії людства. Особливо коли вона медик, і пораненого, який прийшов до тями після складної операції, тримає за руку не 40-річний бородач, а тендітна, приємна, усміхнена, втомлена жінка.
У жодній армії нормальних країн світу жінок немає,  — там є військовослужбовці. Говорячи про жінок у війську, я одразу згадую Ліван. Ми здійснювали марш-кидок у повній викладці разом з військовослужбовцями ірландського контингенту. Наші хлопці побачили серед сусідів жінку, яка важко долала дистанцію. Вони запропонували їй свою допомогу — взяти її автомат і наплічник. Жінка настільки обурилась і розізлилась, що перестала бігти і зійшла з дистанції, звинувативши при цьому наших козаків-джентельменів.
У нас конституція захищає жінку, а в армії ми, типу, рівні. Тому має бути контракт з усіма умовами, де чорним по білому прописано усе до дрібниць. Якщо ти військовослужбовець — дотримуйся певних правил і вимог до завершення контракту. Роби так, аби боєготовність підрозділу не страждала від твоїх життєвих планів на сім’ю і материнство.
На завершення хочу ще раз наголосити: одна людина не справиться за весь оркестр, за команду на футбольному полі чи в грі на виживання, де кожна деталь має свою надважливу роль складного механізму. Команда – ось основа успіху. І я таку команду мав на війні, маю сьогодні й в Хмельницькому військовому шпиталі.