Сучасному молодому поколінню, напевно, важко буде зрозуміти, як можна читати одне видання стільки років.
От нещодавно Григорій Оберемок, навідавшись до редакції «Подільських вістей», якраз і розповів про прихильність до видання, до наших публікацій, адже тридцять років передплачує його.

За плечима у літнього чоловіка чималий життєвий шлях, безліч приємних і складних моментів. Усього, як кажуть, довелося пережити й побачити. Тож коли виповнилося вісімдесят, у нього з’явилася ідея видати автобіографічну книгу — своєрідний підсумок великого шляху.
Народився Григорій Оберемок у Лисогірці Меджибізького району Вінницької області (нині Летичівський район) у 1929 році в сім’ї селян-колгоспників. Після закінчення шести класів якраз розпочалася Велика Віт-
чизняна війна… Коли пас корів за селом, згадує співрозмовник, із Меджибожа мчав вершник і кричав щосили: «Війна, війна…». Тож налякані діти погнали худобу додому. Потім у небі з’явилися літаки… «Коли німці ходили по хатах, ми, хлопчаки, переодягалися у жіночий одяг, — пригадує пан Григорій. — Тоді забирали до Німеччини і юнаків». Воєнне лихоліття було важким, болючим, втім, довелося пережити все це, незважаючи ні на що.
Та в 1945-му прийшла в дім біда — не стало батька…
Наступного року, після закінчення сьомого класу, хлопець вирішив поїхати до Львова навчатися і вступив до Ремісничого поліграфічного училища, був членом комсомольської організації. Працював у львівській друкарні, пройшов службу в армії. А вже потім одружився із дівчиною Марією. Раділи народженню донечки Людмили. Згодом доля його закинула в Іркутську область, де після навчання — працював секретарем парткому КПРС. Після повернення на Батьківщину займав посаду заступника начальника Шепетівської колонії, потім працював у Райківцях. А в 1978 році невтомний Григорій Давидович вийшов на пенсію за вислугою років, однак продовжив працювати завідувачем гаражного масиву.
Серед численних грамот і відзнак, яких назбиралося вже більше ста, є і подяка від президента, якою гордиться найбільше. Проте гріє серце лише справжня вдячність від людей. А він її чув за понад дев’яносто років життя чимало. Та, дай Боже, й до ста дочекатися!