Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 540

Петру КРУТЮ 81-й рік. Він читач нашої газети у другому поколінні. Тодішнє «Радянське Поділля» передплачували ще його батьки.

Живе там, де народився,— у мальовничому селі Митківці, що на лівому березі Бужка. А на правому через дамбу — Ярославка. Обидва села — місця паломництва рибалок. На вихідні сюди приїздять до сотні автомобілів. Дехто навіть купує тут хати для дач.
Митківці гарно збереглися і виглядають чепурненько. Є в цьому заслуга і Петра Макаровича. Майже 25 років очолював тут місцеве господарство. Хата у нього досить скромна, але в оточенні яскравих троянд.
— У 1976 році зібрали найбільше зерна в районі. Мене нагородили орденом Знак Пошани, — згадує Петро Круть. — Тоді, крім землеробства, займалися ще й тваринництвом. Мали у господарстві 800 голів ВРХ, 1000 свиней, 1000 овець і ще багато чого. Тепер від того залишилася тільки — згадка.
Петро Макарович пишається двома важливими проектами для рідного села. Першим у районі провів сюди газ. У цьому посприяв нинішній директор «Епіцентр-Агро» Василь Мороз. Тоді про цю подію написав кореспондент нашої газети Іван Чиж. А ще дбайливий господарник зробив водогін. Свердловину пробурили глибиною 80 метрів.
— Яка смачна вода була! Справді артезіанська! — захоплено ділиться спогадами Петро Макарович. — Тепер цю свердловину занапастили. Пробурили іншу, а їй бракує потужності для належного напору. У крані шипить, лічильник крутиться і рахує гроші, — а води, як кіт наплакав.
Дороги проклали з бруківки. Люди самотужки з ентузіазмом били для неї шашку з граніту Русанівського та Головчинецького кар’єрів. Вона і досі надійно тримається. Ми тоді людям допомагали будуватися. Вони брали у касі господарства позику, а потім відробляли її на безпроцентній основі.
Газета «Подільські вісті» у нього на почесному місці на столі у світлиці.
— Нещодавно прочитав у ній статтю Івана Дунця. Я знайомий з ним особисто: дуже грамотний і порядний чоловік. З його знаннями і досвідом цілком міг би знадобитися хоча б у якості радника нинішнім очільникам держави. Там в апарат набрали юнаків, які не мають уявлення, як організувати виробництво. Тому воно і занепадає. Але хто зараз унікальних фахівців цінує? Мене дуже здивувало: з Києва приїхала величезна делегація і завітала не на флагмани промисловості, — а в забігайлівку кави попити.
Колись існувала гарна і взаємовигідна форма співробітництва між господарствами і підприємствами. Ми постачали в робітничі їдальні продукти і овочі, а вони надавали нам технічну допомогу. Може, є смисл до такої практики повернутися?
— Шо хочете побажати нашим читачам? — запитую.
— Щоб вони підтримували «Подільські вісті». А ще хай пишуть у газету про свої проблеми і бачення. Поки є така нагода, хай промовляють зі сторінок і звертаються до влади, а не відмовчуються.