Хоч кого у Доброгорщі запитайте: «Де живе бабуся Ганя?» — обов’язково вкажуть на хату Ганни Миколаївни Трубай. Бо в селі її так і кличуть, по-домашньому, тепло та ніжно — бабця Ганя.
— Я й незчулася, де взялися ті роки, коли стала бабцею. Бо минуле перед очима постає так, ніби вчора усе те було.
Ганна Миколаївна розповідає, що по закінченні семирічки одразу пішла на роботу в місцевий колгосп. Батько загинув на фронті, а мамі з чотирма дітьми доводилося дуже важко.
— Не знали, чи зможемо колись хліба наїстися вдосталь. Бо біднота була. Чоловічої руки так не вистачало. Скільки сліз виплакали за батьком. Дотепер в сім’ї збереглася похоронка, яку принесли в нашу хату, — розповідає Ганна Трубай. — На роботі ж старалася за двох, аби ніколи й ніхто поганого слова не сказав. Знаєте, навіть не за гроші думали, а щоб бути у передовиках, щоб добре слово про тебе на зборах сказали, щоб похвалили перед усіма. І мені вдавалося бути серед перших, 12 років працювала ланковою, потім дояркою — і на Дошці пошани мій портрет був, і Почесні грамоти вручали.
Хоч село наше невеличке, а колгосп тоді очолював справжній хазяїн — Марко Васильович Хома, який і пилораму збудував, і цегельний завод, і млин. Пам’ятаю, як сотні підвод приїздили до сільського млина, для людей тут і про ночівлю подбали, збудували приміщення, щоб було де перечекати.
Пізніше колгосп приєднали до Гвардійського. Умови роботи тоді були важкими, все вручну. Норму буряків, бувало, до ночі сапали. Добре, що свекруха (світла їй пам’ять) допомагала по господарству, за дітьми дивилася. З нею ми жили мирно, дружно, ніколи й слова поганого одна одній не сказали. Згадую її лише з добром і бажаю, щоб у всіх сім’ях були такі стосунки, коли живуть у злагоді та любові.
Пощастило мені й з дітьми, — продовжує Ганна Миколаївна. — Разом із чоловіком Василем, на жаль, вже покійним, виховали дві доньки — Валю і Лєну, сина Валерія. Кожен із них має хату в Доброгорщі, бо рідна земля найліпша. Турбуються про мене, несуть все смачненьке. І я думаю: хоч на старості Бог послав мені достаток та велику радість, яку маю від своїх дітей, чотирьох онуків, трьох правнуків. Шкода лише, що здоров’я підводить. Не можу вже господарство тримати, хіба що кури. А раніше крутилася, як дзиґа: і на роботі, і вдома, і на базари їздила, щоб копійку заробити та дітей одягнути. І навіть час на вишивання знаходила. Скільки рушників маю, що й сама дивуюся, коли встигла вишити.
Тепер, із висоти своїх літ, думаю, як швидко біжить час. Тож хочу дати пораду молодшим. Не витрачайте дорогоцінні хвилини на сварки, суперечки, образи. Змовчіть, перетерпіть, але нехай в сім’ї панує злагода, доброта. Любіть одне одного, і тоді життя ваше матиме зміст.
Gismeteo 
